Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

лад, та ко­ман­ду­ва­ла, та біга­ла, й більше му­сив слу­ха­ти її сло­ва, ніж по­ряд­ку­вав.

- От те­пер ми й в се­бе, вдо­ма! - ска­за­ла Они­ся, сіда­ючи з Ха­ри­то­ном за ве­че­рю в кімнаті. - Що то по­роб­ля­ють те­пер ма­ти? Що по­роб­ля­ють батько? Ма­буть, і досі пла­чуть за мною?

- Слава бо­гу, що ви, Они­сю, не пла­че­те, - ти­хо обізвав­ся Ха­ритін.

- Нащо ти на ме­не ка­жеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Ад­же ж чо­ловіки на жінок ка­жуть ти!

- Коли ви, Они­сю, такі… ро­зумні, такі про­ворні, такі пад­ко­виті до ха­зяй­ст­ва, що й ска­за­ти не мож­на, - про­мо­вив отець Ха­ритін со­лод­ким го­ло­сом.

- Голово з ву­ха­ми! Хоч при лю­дях ка­жи на ме­не ти! - ска­за­ла Они­ся, торк­нув­ши йо­го по руці.

- Нехай вже при лю­дях… то й бу­ду ка­за­ти ви… чи то, прав­да, ти…

- Як тільки бу­деш на ме­не ви­ка­ти, то я те­бе при­си­лую ти­ка­ти; бу­ду за ву­ха скуб­ти. Чуєш, чо­ловіче!

- Скубіть, Они­сю, скубіть. Во­ля ва­ша, а все-та­ки якось мені ніяко­во ти­ка­ти на вас. Мо­же, потім звик­ну, при­си­лую се­бе.

Але Мос­са­ковський цілий вік свій не при­си­лу­вав се­бе го­во­ри­ти на свою жінку ти, й до са­мої смерті го­во­рив на неї ви, а во­на на йо­го ти.

Після ве­чері Они­ся побігла в пе­кар­ню, роз­по­ря­ди­лась най­мич­ка­ми, вхо­пи­ла свічку, побігла в хиж­ку, потім побігла з най­мич­кою в льох. Мос­са­ковський тільки ди­вив­ся, як во­на вертілась, мов му­ха в ок­ропі.

Після ве­чері Они­ся од­чи­ни­ла здо­ро­ву скри­ню, що сто­яла в кімнаті ря­дом з ліжком, пос­та­ви­ла свічку на стільці й по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти та скла­да­ти со­роч­ки, на­во­лоч­ки, прос­ти­рад­ла, су­вої по­лот­на, при­ве­зені од ма­тері, й ті, що по­на­но­си­ли при­дан­ки. Мос­са­ковський ди­вив­ся, як її тонкі ру­ки пе­ре­би­ра­ли ку­пи по­лот­на, ми­лу­вав­ся її дов­ги­ми, гост­ри­ми бро­ва­ми й усе ждав, що во­на от-от скінчить ро­бо­ту, ся­де ко­ло йо­го, по­жар­тує з ним… А Они­ся все лічи­ла та лічи­ла то руш­ни­ки, то со­роч­ки, то хуст­ки. Мос­са­ковський по­чав дріма­ти.

- Кидайте, сер­це Они­сю, та йдіть сядьте зо мною та трош­ки по­ба­ла­каємо, - го­во­рив Мос­са­ковський до Онисі со­ло­деньким го­ло­сом.

- Зараз, за­раз, моє сер­денько! Ось тільки полічу твої со­роч­ки: раз, два, три, чо­ти­ри… Ти, ма­буть, спа­ти хо­чеш? Еге?

Онися ки­ну­ла со­роч­ки, прибігла до Мос­са­ковсько­го, об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми, тричі цмок­ну­ла й знов ки­ну­лась до скрині.

- Отже ма­ма все скуй­ов­ди­ла до­ку­пи. Оце мої со­роч­ки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…

І її тонкі пальці знов роз­би­ра­ли та скла­да­ли на ку­пу со­роч­ки. По хаті пішов дух свіжо­го плат­тя, крох­ма­лю. Се­ред нічної тиші ви­раз­но роз­но­сив­ся Они­син го­лос: де­сять, оди­над­цять, два­над­цять…

- Але час вже, моє сер­денько, спа­ти. Ки­дай­те, моя до­ле! Завт­ра полічи­те, - го­во­рив Мос­са­ковський.

- Лягай, чо­ловіче, спа­ти, ко­ли те­бе сон зміг; ля­гай, сер­це, а я ось швид­ко долічу.

Онися знов ки­ну­ла ро­бо­ту, прибігла до чо­ловіка, по­пес­ти­ла йо­го й знов по­ча­ла лічи­ти та скла­да­ти.

Моссаковський не ви­дер­жав: ки­нув­ся на ліжко й зас­нув. І, за­си­па­ючи, він усе чув, як Они­ся скла­да­ла та лічи­ла: раз, два, три, чо­ти­ри…

- Чи ти, Ха­ри­то­не, вже спиш? - спи­та­ла Они­ся.

- Га! - крик­нув Мос­са­ковський крізь сон. - Вже сплю.

Вже в пізні об­ля­ги Они­ся замк­ну­ла скри­ню, вий­шла в сіни по­ди­ви­тись, чи замк­нуті двері, й по­га­си­ла світло…

Серед тем­ної ночі Мос­са­ковський по­чув че­рез сон, що в сінях щось хо­дить та сту­кає. Він сил­ку­вавсь про­ки­ну­тись, але ніяк не міг. Йо­му сни­лось, що в сінях по­ра­ються злодії, що во­ни вже ла­ма­ють двері в кімна­ту, от уже й двері вис­та­ви­ли, розт­ро­щи­ли скри­ню, ви­тя­га­ють по­лот­на та со­роч­ки, скла­да­ють до­ку­пи та все лічать: раз, два, три, чо­ти­ри…

Він ба­чив про­ти свічки страшні куд­латі та бо­ро­даті го­ло­ви з страш­ни­ми очи­ма, ба­чив мох­наті ру­ки, з дов­ги­ми крюч­ку­ва­ти­ми па­зу­ра­ми, хотів крик­ну­ти, ско­чи­ти з ліжка, але в йо­го не бу­ло си­ли крик­ну­ти. Він на­си­лу про­ки­нув­ся й розп­лю­щив очі. В хаті бу­ло так по­ночі, що навіть не вид­но бу­ло вікна. По сінях і справді щось хо­ди­ло, ри­па­ло две­ри­ма, увійшло в сіни, впус­ти­ло поліно; в діжці зах­лю­па­ла во­да; хтось на­ли­вав во­ду в гор­щик. З пе­карні бу­ло чу­ти роз­мо­ву. Він до­га­дав­ся, що най­мич­ки вже повс­та­ва­ли.

Моссаковському зда­ло­ся, що він тільки що задрімав і навіть доб­ре не зас­нув. Він по­чав кли­ка­ти Они­сю.

- Онисю, чи ви спи­те?

В хаті бу­ло ти­хо, мерт­во. Мос­са­ковський крик­нув вдру­ге. В кімнаті навіть не чу­ти бу­ло, як Они­ся ди­ше.

Моссаковський по­ла­пав ру­ка­ми по ліжку. Онисі не бу­ло.

- Невже оце моя жінка вже вста­ла й по­рається в пе­карні? Ну, та й гос­по­ди­ня бу­де з моєї жінки, - більше ніж тре­ба!

Моссаковський по­вер­нув­ся на дру­гий бік і зас­нув. Як він про­ки­нув­ся, вже роз­вид­ню­ва­лось: в хаті вже сіріли стіни, а пе­ред ним сто­яла Они­ся, вми­та, уб­ра­на й при­че­са­на.

- Чи ти й досі спиш, ле­да­що? Я вста­ла вдосвіта, по­бу­ди­ла й най­ми­чок, і твоїх най­митів, вже й снідан­ня тобі зва­ри­ла.

- Ви ме­не, Онисіє Сте­панівно, та­ки доб­ре на­ля­ка­ли. Мені зда­лось, що в сінях по­ра­ються злодії. Навіщо пак так ра­но встаєте та се­бе мор­дуєте? Й моя покійна ма­ти так ра­но ста­ва­ла та товк­лась ще вдосвіта.

- Хто ра­но встає, то­му й бог дає. Бу­де­мо ра­но вста­ва­ти, на­жи­ве­мо та над­баємо ба­га­то доб­ра, а бу­де­мо спа­ти до обіду, то не бу­де ла­ду в гос­поді, - го­во­ри­ла Они­ся. - Йди лиш, ха­зяїне, та по­ди­вись на ху­до­бу та на коні, чи доб­ре гля­дять най­ми­ти ху­до­би, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна, по­мо­лив­шись бо­гу.

- Зараз, за­раз, Онисіє Сте­панівно! Ось тільки вми­юсь та тро­хи при­че­пу­рюсь.

Моссаковський пішов по за­го­ро­дах та по ко­ша­рах, а Они­ся вже й снідан­ня пос­та­ви­ла на стіл.

- Ну, та й ран­ня ж пти­ця оця мо­ло­да ма­туш­ка, - го­во­ри­ли най­мич­ки та най­ми­ти в пе­карні, - бу­дить нас ще до півночі, - не да­ла вво­лю вис­па­тись.

Онися Сте­панівна й справді не да­ва­ла слу­гам доб­ре вис­па­тись. Во­на й са­ма пізно ля­га­ла, ра­но вста­ва­ла, й слу­гам не да­ва­ла спа­ти та товк­лась, як Мар­ко по пеклі. День у день во­на вста­ва­ла вдосвіта, сіда­ла з най­мич­ка­ми за гребінь пряс­ти, нап­ря­да­ла більше за най­ми­чок, ще си­лу­ва­ла дівчат співа­ти пісень, бо лю­би­ла пісні.

- Ой труд­но слу­жи­ти в цієї ма­туш­ки! Ко­ли б, гос­по­ди, до­бу­ти ро­ку, - зро­ду-звіку не ста­ну на дру­гий рік, - го­во­ри­ла од­на най­мич­ка до дру­гої.

- Знаєш що, отець Ха­ритін. Те­пер нас­тає зи­ма. Ска­жи ти в церкві, щоб мо­ло­диці нап­ря­ли мені за пи­липівку по півміткові. Ти тільки по­ду­май: скільки мо­ло­диць, стільки бу­де й півмітків. Ви­роб­лю по­лот­но та про­дам. От і гроші бу­дуть.

- Може, бу­де ду­же вже зав­ча­су. Тре­ба тро­хи підож­да­ти. Я тільки що став на па­рафію.