Читати книгу - "Повія, Мирний"

class="p">- Христе! ти б по­ту­ши­ла свiт­ло; на­що во­но дур­но бу­де го­рi­ти? - ска­за­ла їй з дру­гої ха­ти Оле­на. - Сьогод­нi вже нi­чо­го не бу­де­мо роз­по­чи­на­ти.

Христя по­ту­ши­ла… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ля­га­ти? Во­на б ляг­ла, спо­чи­ла. Де ж те мiс­це, що їй прий­деться спа­ти? Тут нi­чо­го не роз­бе­реш.

Вона притк­ну­ла­ся го­ло­вою на сто­лi на ку­ла­цi. Сла­ва бо­гу, ру­ка її за­нi­мi­ла; тiльки щось пiд сер­цем пе­че, за пе­чiн­ку тяг­не… Ба, во­на сьогод­нi не обi­да­ла! Вий­шла з до­му ра­но, прий­шла сю­ди пiз­но, її нiх­то не пи­тав, чи їла во­на; во­на нi­ко­му не ка­за­ла. Та їй i їсти не хо­тi­ло­ся. I те­пер їй не то що хо­четься - ну­дить тiльки…

У кiм­на­тi по­ча­ла­ся роз­мо­ва.

- Коли ж ти ду­маєш пас­ки пек­ти? - пи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

- З завтрього поч­ну, - од­ка­за­ла Оле­на. - Я не знаю, чи ба­гато йо­го на­пi­ка­ти?

- Щоб ста­ло, - од­ка­зав вiн.

- Ти все ка­жеш так: щоб ста­ло. А скiльки йо­го тре­ба? I то­рiк, i по­за­то­рiк пек­ла рiв­но. По­за­то­рiк же - ще й зос­та­ло­ся, а то­рiк - як нак­ли­кав гос­тей, то все в один раз поїли.

- Ну, от i вга­дуй так… Щоб ста­ло, та й го­дi!

Розмова за­тих­ла. Че­рез кiлька хви­лин во­на зно­ву поча­лас­я.

- Ти от жу­риш­ся пас­ка­ми, - по­чав Заг­ни­бi­да, - а ме­не дру­ге жу­рить. Он на од­нiй че­хо­нi руб­лiв двiс­тi убит­ку бу­де. Пiд­сiв ме­не сей рiк Ко­лiс­ник! "Ку­пи, - ка­же, - по­по­лам вiзь­мемо". Я й ку­пив; а вiн, бiс йо­го батько­вi, вiд своєї полови­ни­ i од­ки­нув­ся. Те­пер i пiд­ки­дай­ся! Прий­деться у рiв ви­вернути, та ко­ли б ще i по­лi­цiя не нак­ри­ла. Сьогод­нi ба­зар­н­ий про­хо­див. "Пет­ро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гу­кає. - Що це з ва­шої лав­ки важ­ким ду­хом не­се?" - "То, - ка­жу йо­му, ус­мi­ха­ючись, - че­рез те, що ви нi­ко­ли у неї не зай­де­те". - "Ну-ну, - од­ка­зує, - не шут­куй­те!.. Од­бе­рiть, ли­шень, з де­сяток доб­рої щу­ки, я де­сят­ни­ка заш­лю".

- Що ж, ти й одiб­рав?

- Авжеж. Ще й то доб­ре!.. Ко­ли б зай­шов у лав­ку та розво­ру­шив ту гни­ля­ти­ну!.. Я вже й не знаю, як її оте му­жиччя їсть. Ну, стер­во ж стер­вом!.. Сьогод­нi за­хо­де один: "Щось во­на, - ка­же, - тро­хи при­па­хає". - "То, - од­ка­зую, - по­чула од­лигу, а ри­ба - зо­ло­то…" Ви­тя­гаю спiдс­по­ду, щоб по­казати, а во­на так i роз­па­дається… Нi­чо­го - бе­ре… От ко­ли б Лоша­ков на за­вод узяв - га­разд би бу­ло. На днях за­бi­гав: "Боч­ку тре­ба". - "Не зов­сiм, - ка­жу, - гар­на". - "Та кат її бе­ри! у ме­не ро­бо­чi, - поїдять!.." Так от тре­тiй день сьогод­нi, а щось не шле. Ко­ли б узяв боч­ку - пе­ре­вiз би! Си­ми дня­ми спо­дi­ва­юся ­боч­ку розп­ро­да­ти; а там ко­ли з пiв­боч­ки й про­паде - не­ве­ли­ка ут­ра­та… Де на­ше не про­па­дає!

- А ти знаєш, що тре­ба Хрис­тi ши­ти оде­жу, - увер­ну­ла Оле­на.

- Пiдожде! - од­рi­зав Заг­ни­бi­да. - Ми її бiльше жда­ли… Хто те­пер, си­ми дня­ми, бу­де ши­ти? Са­мiй же - нi­ко­ли бу­де. Пi­сля праз­ни­ка хай. Ще по­ба­чи­мо, яка з неї ро­бiт­ни­ця бу­де.

- Та цить! - про­мо­ви­ла Оле­на.

- Чого цить?

Христя аж дух за­таїла, щоб не про­пус­ти­ти i сло­ва, що про неї да­лi бу­дуть ка­за­ти. Та дар­ма!.. Роз­мо­ва на то­му й обiр­ва­ла­ся. А ко­ли зно­ву по­ча­ла­ся, то про нез­най­омих їй лю­дей, про на­жи­ву, про плут­нi кра­марськi: хто ко­го об­ду­рив, пiд'їхав, пiд­сiв…

Сумно ста­ло Хрис­тi й важ­ко те слу­ха­ти. Де вже йо­го в ка­та тут шу­ка­ти тiї жа­лос­тi, ко­ли тiльки й дум­ки - як би з дру­го­го жи­ли ви­мо­та­ти, на дру­го­му поїзди­ти!

- Христе! при­би­рай са­мо­вар, - нес­ко­ро клик­ну­ла Оле­на.

Христя поп­рий­ма­ла, поп­ри­би­ра­ла. А там ще Заг­ни­бi­дi за­манулося по­ве­че­ря­ти, - ве­че­рю да­ва­ла. По­ти пiс­ля ве­че­рi по­ми­ла по­су­ду, са­ма по­ве­че­ря­ла - бра­ло­ся вже до пiв­но­чi. А ха­зяй­ка, йду­чи спа­ти, на­ка­за­ла, щоб до свi­ту са­мо­вар ста­но­ви­ти: "Бо завт­ра день ба­зар­ний, Пет­ру Лу­ки­чу тре­ба ра­но в крам­ни­цi бу­ти".

"Людей труїти гни­лою че­хо­нею!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, ва­ж­ко зiтх­нув­ши. По­мос­ти­лась на ла­вi, за­га­си­ла свiт­ло й со­бi ляг­ла.

Темна, неп­рог­ляд­на тем­но­та об­ня­ла її зра­зу; хоч око ви­коли - нi­чо­го не вид­но. Чут­но тiльки глу­хе ше­по­тан­ня з третьої ха­ти… То ха­зяїни бо­гу мо­ляться чи ше­по­чуться про ба­ри­шi? їй яке дi­ло? Во­на, на­мо­ре­на хо­дою тро­хи не цi­ло­го дня, ви­пад­ка­ми сьогод­нiшнього ве­чо­ра, зра­зу за­крила на­том­ле­нi очi. Сон­не за­бут­тя об­хо­пи­ло, об­ня­ло її.

Христя вiд­ра­зу зас­ну­ла. I не сни­лось їй нi­чо­го, нi­що не три­ма­ло її ти­хо­го по­кою. При­гор­нув­ши бо­ля­чу ру­ку до гру­дей, во­на спа­ла. На те й нiч, щоб усiм спо­чи­ва­ти. Та чи усiм? А то що за свiт ко­ли­шеться у ма­лiй ха­ти­нi? Ось вiн уже в кiм­на­тi, се­ред йо­го яс­ної хви­лi чор­нiє чи­ясь пос­тать ви­со­ка… Хто то? Чо­го? То Заг­ни­бi­да, бо­сий, роз­дi­тий, з свiч­кою у ру­ках, ти­хо, на­че кiт той, вик­рав­ся з кiм­на­ти, увiй­шов у кух­ню i, ози­ра­ючись на всi бо­ки, пок­рав­ся у сi­ни. Злег­ка на­да­вив вiн клям­ку, щоб не стук­ну­ла, од­чи­нив две­рi, ви­со­ко над го­ло­вою дер­жа­чи свiт­ло.

У кут­ку на ла­вi ле­жить Хрис­тя, спить. Тем­на тiнь вiд неї хо­де-тру­ситься по стi­нi… У Заг­ни­бi­ди очi заб­ли­ща­ли, як вiн її зо­ба­чив. Ти­хо на пальчи­ках пi­дiй­шов вiн до неї, пiд­няв свiт­ло уго­ру так, щоб свiт па­дав са­ме на го­ло­ву Хрис­тi… З тем­но­ти вий­шло круг­ле по­кiй­не ли­це її з чор­ни­ми бро­ва­ми, з зак­ри­ти­ми очи­ма, з тро­хи розк­ри­тим ро­том. Ти­хе зiт­хан­ня лед­ве-лед­ве по­чу­вається, то пiд­нi­має, то опус­кає її ви­со­кi гру­ди. Очi у Заг­ни­бi­ди аж зас­вi­ти­ли, ру­ка злег­ка за­тi­па­ла­ся… Дов­го вiн сто­яв над нею, ди­вив­ся, на­пу­вав­ся ча­ра­ми крас­ної вро­ди. Се… ти­хо пос­лав упе­ред ру­ку, по­дер­жав над нею, як дер­жать над жа­ром, ко­ли змерз­не, i… ти­хо опус­тив… Хрис­тя ки­ну­лась. Свiт­ло в од­ну мить згас­ло… Тем­но­та зно­ву об­ляг­ла кру­гом. Спро­сон­ня Хрис­тя не ро­зiб­ра­ла, чи то їй сни­ло­ся, чи справ­дi во­на ба­чи­ла свiт­ло. На­том­ле­на, во­на пе­ре­ки­ну­лась на бiк i зно­ву зас­ну­ла. Во­на не чу­ла, як неш­вид­ко пiс­ля то­го щось в тем­ря­вi за­ша­м­отiло; як стук­ну­ли две­рi в ха­ти­нi; як Оле­на, прокин­ув­шись, спи­та­ла: "Хто то?" - "Се я", - важ­ко ди­шу­чи, одказ­ав Заг­ни­бi­да.

- Чого ти?

- Ходив до­вi­да­тись, чи за­су­не­но.

Грузько вiн лiг на лiж­ко, аж во­но за­ри­пi­ло, дов­го воро­чався, по­ки не зас­нув. За­те Оле­на цi­лу нiч не спа­ла.

III

***

"Христос воск­рес! Хрис­тос воск­рес! Хрис­тос воск­рес!" - од­но но­си­ло­ся, од­но хо­ди­ло по ха­тах у Заг­ни­бi­ди на дру­гий день ве­ли­код­нiх свят.

На сей день у Заг­ни­бi­ди завж­ди бен­кет… Цi­лий рiк тур­боти та кло­по­ти, ку­пу­ван­ня та пе­реп­ро­ду­ван­ня, свар­ка та зго­ди…