Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

його люди стояли біля підніжжя сходні й завертали всіх геть.

Вейсжа також віддав суворий наказ: нікому не сходити з корабля. Солдати і члени команди лишалися на борту, немовби вони досі у відкритих водах, і лише жменьці людей Ежиденя дозволили ввійти в Лусань, щоб придбати свіжі припаси. Неджа пояснив, що це мало на меті звести до мінімуму ризик того, що хтось розсекретить прикриття Жинь. А тим часом їй дозволяли бути на палубі лише за умови, що вона прикриватиме обличчя шарфом.

— Ти ж розумієш, що ви не можете тримати мене тут вічно, — голосно сказав Кітай. — Хтось таки дізнається.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Ти думаєш, твій батько в Лусані?

— Він у варті Імператриці. Командує її охороною. Вона нізащо б не покинула його.

— Вона покинула всіх, — сказав Неджа.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Не мого батька.

Неджа глянув на Жинь. На його обличчі прослизнув винуватий вираз, мовби він хотів щось сказати, але не міг, однак Жинь навіть не здогадувалася, що саме.

— Це міністр торгівлі, — раптом сказав Кітай. — Він точно знає.

— Що?

Неджа й Жинь не встигли бодай зрозуміти, що Кітай мав на увазі, як він кинувся бігти до сходні.

Неджа крикнув найближчим солдатам затримати його. Але ті діяли надто повільно — Кітай вивернувся з їхніх рук, виліз на поруччя корабля, схопився за мотузку й опустився на берег річки так швидко, що, певно, обпалив собі долоні до живого.

Жинь побігла до трапа, щоб перехопити його, але Неджа затримав її однією рукою.

— Не треба.

— Але він…

Неджа лише похитав головою.

— Нехай.

Вони мовчки спостерігали звіддаля, як Кітай підбігає до міністра торгівлі, тисне йому руку, а потім, захеканий, нахиляється.

Жинь добре бачила їх з палуби. Міністр на мить відсахнувся, піднявши руки, немовби відмахуючись від цього незнайомого солдата, аж раптом упізнав сина міністра оборони Чена, і його руки опустилися.

Жинь не знала, про що вони говорили. Вона бачила лише, як рухалися їхні вуста, бачила вирази облич.

Вона бачила, як міністр поклав руки Кітаю на плечі.

Бачила, як Кітай щось запитав.

Бачила, як міністр похитав головою.

А потім вона побачила як Кітай осунувся, немовби йому простромили нутро списом, і збагнула, що міністр оборони Чен не пережив Третьої Макової війни.

Кітай не пручався, коли люди Вейсжі вели його назад на борт корабля. Він страшенно зблід і міцно стиснув вуста, а нестямно рухливі очі були аж червоні.

Неджа поклав руку Кітаю на плече. Кітай скинув її й рушив просто до Воєначальника Дракона. Солдати в блакитній формі миттю кинулися за ним, щоб утворити захисну стіну, але Кітай не потягнувся до зброї.

— Я дещо вирішив, — сказав він.

Вейсжа змахнув рукою. Його охоронці відступили. І лишилися вони лицем до лиця: царський Воєначальник Дракона і розлючений, тремтливий хлопчак.

— І? — запитав Вейсжа.

— Я хочу посаду, — сказав Кітай.

— Я думав, що ти хочеш додому.

— Не морочте мені голову, — випалив Кітай. — Я хочу посаду. Дайте мені форму. Цієї я вже не носитиму.

— Я погляну, куди ми зможемо…

Кітай знову його перебив:

— Я не збираюся бути піхотинцем.

— Кітаю…

— Хочу сидіти за столом. Як головний стратег.

— Ти ще надто юний для цього, — сухо відповів Вейсжа.

— Ні, це не так. Неджу ви зробили генералом. А я завжди був розумнішим за Неджу. Ви знаєте, що я винятковий. Я, бляха, геній. Зробіть мене відповідальним за операції — і не програєте жодної битви. Присягаюся.

Голос Кітая надломився. Жинь бачила, як смикнулося його горло, бачила вени, що проступили на щелепі, і збагнула, що він ледь стримує сльози.

— Я обміркую це, — сказав Вейсжа.

— Ви знали, правда? — наполегливо запитав Кітай. — Ви знали це вже не один місяць.

Вираз обличчя Вейсжі пом’якшав.

— Вибач. Я не хотів, щоб ти дізнався від мене. Знаю, як тобі зараз боляче…

— Ні. Ні, заткніться, я не хочу цього чути. — Кітай позадкував. — Мені не потрібне ваше награне співчуття.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

Кітай підняв голову.

— Війська.

Нарада Воєначальників почалася лише після параду на честь перемоги, а потім розтяглася на наступні два дні. Солдати Вейсжі не брали в цьому участі. Лише кілька загонів увійшли в місто в цивільному, вишукуючи останні деталі для вже й без того вичерпних мап міста — на той випадок, якщо щось змінилося. Але більшість команди лишалася на борту і спостерігала за святкуванням здалеку.

Періодично на «Нещадний» прибували озброєні делегації, обличчя яких затуляли каптури, щоб приховати особи. Вейсжа приймав їх у своєму кабінеті, щільно зачинивши двері та виставивши ззовні охоронців, аби віднадити допитливих підслуховувачів. Жинь припустила, що відвідувачами були південні Воєначальники, правителі провінцій Кабана, Півня і Мавпи.

Минали години, а новини не з’являлися. Жинь божеволіла від нудьги. Вона вже втисячне проглянула мапи палацу і так довго займалася з Ежиденем того дня, що м’язи на ногах боліли навіть коли вона просто ходила. Жинь уже хотіла була запитати Неджу, чи можуть вони дослідити Лусань, замаскувавшись, як раптом Вейсжа покликав її до кабінету.

— У мене зустріч із Воєначальником Змії, — сказав він. — На суші. Ти йдеш зі мною.

— Як охоронець?

— Ні. Як доказ.

Вейсжа не пояснював далі, але Жинь начебто розуміла, що він мав на увазі, тож просто взяла тризуб, натягла шарф на обличчя так, щоб він затулив усе, окрім очей, і пішла за ним униз по сходні.

— Воєначальник Змії — союзник?

— Ан Цолінь був моїм майстром стратегії в Сінеґарді. Він може бути ким завгодно — від союзника до ворога. Сьогодні ми ставимося до нього просто як до давнього друга.

— Що я маю йому сказати?

— Ти мовчатимеш. Йому лише треба на тебе глянути.

Жинь ішла за Вейсжею берегом річки, аж доки вони не дісталися ряду наметів, виставлених на кордонах міста, немов загарбницька армія. Коли вони наблизилися, їх зупинив гурт солдатів у зелених формах, які наказали залишити зброю.

— Ну ж бо, — пробурмотів Вейсжа, коли Жинь завагалася, чи віддавати свій тризуб.

— Ви йому аж так довіряєте?

— Ні. Але я вірю, що тобі це не знадобиться.

Воєначальник Змії зустрів їх надворі, де його помічники вже поставили два стільці й невеликий стіл.

Спочатку Жинь сплутала його зі слугою. Ан Цолінь був не схожий на Воєначальника. Старий чоловік із видовженим і сумним обличчям, такий худорлявий, що аж крихкий. Він носив таку ж яскраво-зелену форму Міліції, як і його люди, але на ній не було жодних символів, що свідчили б про його ранг, і зброї на стегні він теж не носив.

— Давній майстре, — Вейсжа схилив голову. — Добре бачити вас знову.

Цолінь мигцем глянув на обриси «Нещадного», що вимальовувалися трохи далі на річці.

— То ти не прийняв пропозиції тієї суки?

— Вона була непевна, навіть для неї, — сказав Вейсжа. — У палаці ще хтось лишився?

— Чан Ень. Наш давній друг Дзюнь Ложань. Жодного з південних Воєначальників.

Вейсжа здійняв