Читати книгу - "Необхідні речі"

там не зовсім ігри на гроші. Усі учасники… сплачують пожертви перед входом. За це отримують відповідну суму ігрової валюти. Наприкінці вечора буде аукціон, на якому розіграють певну кількість призів – не грошей, а призів. Відеомагнітофон, тостер-духовка, порохотяг, порцеляновий сервіз, отаке. – І ще якийсь стрибучий внутрішній біс потягнув його додати: – Наскільки я знаю, з початкової пожертви навіть відраховується податок.

– Це нечестива мерзенність, – промовив преподобний Роуз. Колір сповз із його щік. Ніздрі роздималися.

– Це моральна оцінка, а не юридична. Таке відбувається по всій країні.

– Так, – сказав Роуз. Він звівся на ноги, стискаючи Біблію перед собою, наче щит. – І це влаштовують католики. Католики обожнюють азартні ігри. Я маю намір це припинити, ше-ефе Пенґборн. З вашою допомогою чи без неї.

Алан також підвівся.

– Кілька моментів, преподобний Роуз. Шериф Пенґборн, а не «шеф». І я вам не можу вказувати, що говорити на своїх проповідях, так само як не можу вказувати отцеві Бріґгему, які події організовувати в його церкві, чи в залі «Доньок Ізабелли», чи в залі «Лицарів Колумба» – якщо це, звісно, не щось відверто заборонене законом. Але я можу попередити вас бути обережним і, думаю, мушу це зробити.

Роуз зміряв його холодним поглядом.

– Ви про що?

– Я про те, що ви засмучений. Ви зі своїми людьми можете розклеювати плакати по всьому місту, можете писати листи в газети, але є певна межа порушення, яку не можна перетинати. Раджу вам із цим змиритися.

– Коли І-ісус побачив блудниць і гендлярів у хра-амі, Він не звірявся з писаним кодексом, шерифе. Коли І-ісус побачив, як ті ганебні чоловіки й жінки оскверняють дім Божий, Він не шукав ніякої межі порушення. Наш Господь вчинив те, що правильно!

– Так, – спокійно погодився Алан. – Але ви – не Господь.

Роуз довго дивився на нього розпаленими, ніби газові пальники, очима, і Алан подумав: «Овва. Та цей мужик скажений, як капелюшник».

– Гарного вам дня, шефе Пенґборн, – холодно промовив Роуз.

Цього разу Алан вирішив не виправляти його. Лише кивнув і простяг руку, хоча й чудово усвідомлював, що її не потиснуть. Роуз обернувся й тріумфально пішов до дверей, не відриваючи Біблію від грудей.

– Ви попустіться з цим, преподобний Роузе, окей? – гукнув йому в спину Алан.

Роуз не обернувся й нічого не відповів. Він крокував до дверей і захряснув їх за собою так сильно, аж скло в рамці задеренчало. Алан сів за стіл і долонями стиснув скроні.

За кілька секунд голову в кімнату боязко просунула Шила Бріґгем.

– Алане?

– Він пішов? – запитав Алан, не піднімаючи очей.

– Священник? Так. Вискочив, як вітер березневий.

– Елвіс покинув будівлю, – безбарвно проронив Алан.

– Що?

– Нічого. – Він підвів голову. – Мені б якусь наркоту сильну, якщо можна. Шило, глянеш у шафці з доказами, подивишся, що ми маємо?

Вона всміхнулася.

– Уже перевіряла. Боюся, сервант порожній. Чашка кави згодиться?

Він усміхнувся у відповідь. День уже почався, і він мусить бути кращим, ніж ранок. Мусить.

– Давай.

– Домовилися. – Вона зачинила двері, й Алан врешті-решт випустив долоні з полону. Невдовзі через жмут сонячного проміння на стіні навпроти вікна ширяла зграя дроздів.

7

Щочетверга останній урок дня в середній школі Касл-Рока відводили для різноманітних позашкільних видів діяльності. Оскільки він був одним із кращих учнів і не братиме участі в шкільній діяльності аж до кастингу на зимову виставу, Браянові Раску дозволяли йти того дня раніше – це чудово збалансовувало його довгі вівторки.

Цього четверга він переступив поріг бічного виходу майже перед тим, як припинив дзвеніти дзвінок на шостий урок. У рюкзаку лежали не лише книжки, а й плащ-дощовик, який мама змусила зранку вдягнути, тож рюкзак кумедно випинався на спині.

Їхав він швидко, серце надривно гупало в грудях. Йому треба дещо

(завдання)

зробити. Невеликий обов’язок, з яким треба розібратися. Насправді досить веселий обов’язок. Тепер він знав, у чому той полягає. Йому це стало чітко зрозуміло, коли Браян мріяв собі дорогою на урок математики.

Коли Браян спустився з Касл-Гіллу по Скул-стріт, сонце вперше за день вийшло з-за пошматованих хмар. Він зиркнув ліворуч і побачив тінь хлопця й тінь велосипеда, які не відстають від нього на мокрому тротуарі.

«Мусиш їхати швидко, щоби встигати за мною сьогодні, малий-тінь, – подумав він. – Я маю кудись піти й дещо зробити».

Браян крутив педалі через бізнес-район, не переймаючись тим, щоб глянути через Мейн-стріт на «Необхідні речі», ненадовго зупинившись на перехресті, щоб недбало подивитися в обидва боки, перш ніж знову поспішити далі. Коли досягнув перехрестя Понд-стріт (тобто його вулиці) і Форд-стріт, повернув праворуч, замість продовжити їхати по Понд-стріт до свого будинку. На перетині Форд і Віллоу звернув ліворуч. Віллоу-стріт ішла паралельно Понд-стріт: задні двори будинків обох вулиць розташовувалися один навпроти одного, у більшості випадків відділені дерев’яною огорожею.

На Віллоу-стріт живуть Піт і Вілма Джерзики.

«Тут треба бути трохи обережним».

Але Браян знав, як бути обережним. Він усе продумав у голові дорогою зі школи, і вийшло легко, майже так, наче воно завжди там було, те знання про завдання, яке треба виконати.

У будинку Джерзиків було тихо, а на під’їзній доріжці – порожньо, та це не обов’язково означає, що все безпечно й добре. Браян знав, що Вілма працює принаймні на пів ставки в «Маркеті Гемпгіллів» на шосе 117, бо бачив, як вона там орудує касовим апаратом, а навколо голови в неї, як завжди, пов’язано шарф, однак це не означає, що зараз вона там. Маленький побитий «юґо», який вона водить, може бути в гаражі, де його не видно.

Браян проїхав на велосипеді по під’їзній доріжці, зліз, відставив ніжку. Тепер серцебиття відчувалось у вухах і горлі. Лунало ніби барабанний дріб. Він підійшов до передніх дверей, повторюючи слова, які скаже, якщо місіс Джерзик таки виявиться вдома:

«Доброго дня, місіс Джерзик, я Браян Раск з іншого боку кварталу, знаєте? Я учень середньої школи, скоро ми будемо продавати підписки на журнал, щоб купити для шкільного оркестру нову уніформу, тому я розпитую людей, чи не потрібно їм журналів. Щоб я міг прийти пізніше, як матиму набір для продажу. Хто продає найбільше, отримує призи».

Звучало непогано, коли він розробляв цей план у голові, і досі звучить добре, але все одно він відчував напругу. Зо хвилину він стояв на порозі, дослухався до звуків усередині будинку – радіо, телевізор із якимсь серіалом (проте не «Санта-Барбарою», вона починається лише через кілька годин), можливо, порохотяг. Він нічого не чув, та це означає не більше, ніж порожня під’їзна доріжка.

Браян натиснув дзвінок. Десь у глибинах будинку почув невиразне «Дінь-дон!».

Браян стояв на порозі, чекав, час від часу роззирався, чи ніхто його не