Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Розділ 17

 

 

— Джонні дуже талановитий. Правда?

— Це котрий Джек?

— Він. А Елізабет — справжня красуня. Шкода, що вона не знялася в четвертій частині.

— Ти — красуня. І це правда.

Яна кинула на Остапа збентежений погляд і посміхнулася.

— Спасибі. Але знаєш, я якось не звикла, що мене називають красунею. Напевно, таке не можна говорити чоловікові, але я...

— Бути такого не може. Зовсім-зовсім?

— Саме так: ніхто. Тільки Сергій іноді натякав на щось подібне.

— Сергій... З темним волоссям?

— Так, Сергій Вороний. Мій друг. Ми в медичному разом вчилися. Ти з ним обов'язково познайомишся. Він теж хірург. Хороший хлопець. А так...

— Друг і хороший хлопець. Ви зустрічалися?

— В якому сенсі? — Яна не одразу зрозуміла, про що він. Невже ревнує? Це, звичайно ж, приємно, але вона не хотіла вводити чоловіка в оману. — Ні. Спочатку він був одружений. У нього навіть дочка є. А пізніше якось не склалося. Він просто друг.

— Я радий.

Синичка хотіла сказати, що теж рада, але в останню мить передумала.

Вони гуляли алеями парку після вечірнього сеансу й розмовляли про все — фільми, роботу, нове знайомство Остапа з рідним містом. А тепер про них. І саме це найбільше бентежило Яну.

Перед початком сеансу вона серйозно міркувала над тим, як поводитиметься, якщо Остап обійме її, або зробить щось ще — подібне. Звичайно ж, це відбудеться в темряві, але на очах у багатьох людей, серед яких можуть опинитися її знайомі. Яна розуміла, що більшість сучасних молодих людей не хвилюються про такі дрібниці. Однак з нею все відбувалося вперше — побачення, поцілунки й навіть просте відвідування кінотеатру удвох з хлопцем, який їй подобався.

Остап позбавив її від сумнівів, коли просто взяв за руку та протримав у своїй долоні увесь фільм. А ще Яні здалося, що він не бачив і половини того, що відбувалося на екрані. Чоловік не спускав з неї очей, ласкаво пестячи великим пальцем внутрішню поверхню її долоні. Навіть коли вони поміняли напівтемряву залу на неяскраве світло ліхтарів, Остап продовжував тримати її за руку, м'яко стискаючи довгими пальцями.

Яна розуміла, що вже пізно, і завтра на них очікує дуже багато справ, особливо на Остапа — в незнайомому місці з новими людьми, але їй було так добре, так спокійно, що не хотілося йти та залишати його одного в...

— Ти де зупинився?

Вони підійшли до її під'їзду. Остап заволодів її другою рукою і, помітивши, що вона заледеніла, спробував зігріти холодні пальці теплим диханням. Яна ж зовсім перестала дихати, збентежена несподіваною турботливою ласкою. Невже й у інших парочок все відбувається так само?

— В готелі. Він не надто дорогий. Спочатку я планував орендувати квартиру, але адміністрація клініки погодилася оплачувати готельний номер.

Вона дивилася в його очі — зараз майже чорні, що мерехтіли загадковим світлом. Назовні просилися слова: «Зайдімо до мене. Батьків немає вдома».

Яна їх так і не промовила. Зате заговорив Остап:

— Мені треба йти.

— Так, звичайно.

— Тоді до завтра?

— До завтра.

— Добраніч.

— І тобі.

Він неохоче випустив її руки, легенько поцілував у скроню й пішов геть. Але потім різко розвернувся, схопив в обійми і поцілував — гаряче, жадібно, міцно притулившись до тремтячих губ. То був короткий поцілунок, але вони обидва задихалися, коли Остап прошепотів їй на вухо:

— Не хочу залишати тебе зараз. Але якщо я наважуся, то не можу обіцяти, що буду стриманим. — В цю мить саме цього їй і хотілося. Чомусь вона довіряла цій людині, як нікому раніше. Однак висловитися Яна не зважилася. А Остап торкнувся губами її чола та пробурмотів: — Гадаю, ще не час.

Вона лише кивнула у відповідь. Остап відступив і махнув рукою на прощання. Дівчина провела його поглядом. Поза всяким сумнівом, він вчинив правильно, коли не залишився. І все ж…

— Ось, значить, як.

Яна обернулася на різкий голос, що пролунав за її спиною. Віталік простежив поглядом, як фігура Остапа зникає за поворотом, а потім повернувся до неї.

— Ось, значить, як! — повторив він з ще уїдливішою інтонацією. — Задобрюєш іноземця?

— Ти мене налякав. Що ти забув тут так пізно?

— Я турбувався про тебе. Хотів запросити куди-небудь, але... Як бачу, все дарма. У тебе, виявляється, власні плани.

Спочатку вона зніяковіла, захотіла виправдатися. Але потім подумала — навіщо? Чому вона повинна звітувати перед цим хлопцем? Та й перед будь-ким іншим — теж. Їй майже двадцять сім. Вона доросла, самостійна жінка.

— Так, у мене були свої плани. І, як ти встиг помітити, я їх здійснила.

— Впевнена?

— У тому, що вони були?

— У тому, що ти їх здійснила!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍