Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 28

Я вже не тут. Перед очима спливають кадри.

«Рожеві стіни пекарні, чистенька кухонька Агнеси Іванівни, її усміхнене кругле обличчя. І я стою у формі офіціантки, у рожевому фартуху і наминаю свіжу булочку. Я завжди їх їм гарячими. Нічого смачнішого у житті не доводилося куштувати. Навіть зараз рот наповнюється слиною від спогадів про них.

- Оленко, ось ці спробуй, я з новою начинкою зробила, - Агнеса Іванівна приносить мені ще кілька булочок. Усміхається, в куточках очей зморшки-промінчики, від неї віє теплотою, добром та затишком.

- Дякую! - Не утримуюсь і обіймаю жінку.

- Спіймана на місці злочину! Хто тут прохолоджується? Там відвідувачів повна зала, Олено, ти забула, коли в тебе обідня перерва?

- Ні! Вибачте, Еммо В'ячеславівно... вже біжу, - одразу ж мчу до зали.

Хазяйка строга, але справедлива. І я ні краплі на неї не злюсь. Вона має рацію. А я, як завжди, не встояла перед спокусою. Отримала заслужений прочухан. Але це не скасовує факту – я дуже задоволена, що мені пощастило знайти роботу у цьому закладі».

- Олено! Ти чого зависла? – обпікаючий дотик до плеча, як удар струмом. Підстрибую на сидінні.

- Мамо! Мамочка! – перед очима злякане личко Ганночки.

Вертаюся до теперішнього, виринаю з дивного марення. Стас припаркувався на узбіччі і дивиться на мене примружившись.

- Все добре, мила, - притискаю малечу до себе, а руки ходуном ходять.

Минуле спантеличило. Але ж це не фантазії. Все надто реально.

- Олено? - Стас продовжує на мене дивитися.

- Здається… можливо… не впевнена… я працювала там… - зараз я не замислююся, чи варто це йому говорити. Емоцій так багато, що я просто не можу тримати їх у собі. Я маю поділитися.

Чому я не пам'ятаю, як працювала у столиці? Коли це було? Чому мама жодного разу не згадувала про це? Тому й місто мені знайоме, не знаю скільки, але я тут жила. Хоча я була впевнена у протилежному. Що я ще забула?

- У кафе "Мадлен"?

- Так…

- Я з'ясую, - його практично чорні очі впиваються в мене, проникають у душу, і в їхньому відображенні я бачу себе… перелякану, спантеличену…

- Не треба… - з горла виривається жалібний писк.

- Треба, - розвертається і заводить машину.

Притискаю до себе донечку і тремчу. Очі сухі, але всередині я ридаю, беззвучна істерика, мене трясе. Не дозволяю їй вийти назовні та налякати Ганну.

Усвідомлюю дивну річ – я боюся згадувати. У мене таке відчуття, що правда схожа на локомотив, який тільки-но наблизившись розтопче мене під своїми колесами.

Але ж я нічого поганого не згадала. Просто свою роботу у кафе. Але... я не могла там працювати! Чи могла? Відчувала, не варто було сюди їхати.

- Що ти ще згадала? – голос Стаса глухий, рівний.

- Нічого більше... А твоя дружина... вона працювала у кафе? - ось хто мене за язика смикав? Навіщо питаю таке?

– Ні. Ніколи. До нашого з нею знайомства вона працювала у фірмі мого партнера.

А що я очікувала? Що міфічно виявлюсь його дружиною? Маячня! Але страх мене все більше стискає, ніби я підібралася до власної скриньки пандори, відкрила коробку і вже пізно закривати кришку... механізм запущено.

Усю дорогу, що залишилася, я намагаюся себе переконати, що нічого страшного не трапилося. Це лише старі спогади. Ну, працювала я у столиці. Це що злочин?

Ми під'їжджаємо до високого цегляного паркану. Ворота відчиняються, і я бачу величезний особняк у темно-коричневих тонах.

- Ого! Як красиво! – сплескує руками Ганночка.

Я її захоплення не поділяю. Мені страшно. Ми тут у руках незнайомого чоловіка. І цей будинок... не знаю, що з ним не так. Але він мені не подобається. У голові з'являється якась думка, але я не можу за неї вхопитися.

Стас виходть з машини, відчиняє задні дверцята, бере донечку на руки і подає руку мені. Я ігнорую його жест. Виходжу самотужки. Мене хитає, ноги ватяні. Треба заспокоїтись. Паніка лише заважає.

Ми піднімаємось по фігурних сходах. А для мене кожен крок – тортури, ніби йду по розпеченому вугіллі.

- Навіщо тобі такий великий будинок?

- Це будинок мого батька. Я переїхав до нього два з половиною роки тому. У моєму будинку… там неможливо жити, - він відповідає рівно, але в кожному звуку вловлюється біль, він проникає мені під шкіру, посилює неясне, але виразне почуття тривоги.

Насилу змушую себе переступити поріг. Так хотілося розвернутися і втекти. Розкішний дизайн, стильно, похмуро, незатишно. Обхоплюю плечі руками, мене знобить. Усе нерви.

- Так, так, так, - справа лунає дзвінкий жіночий голос, цокання язика, - І кого це дорогоцінний Стас притяг до будинку?

Дуже повільно повертаю голову. У дверях стоїть дівчина, шатенка, дуже худа, на високих підборах, яскравий макіяж. Відразу видно – холена фіфа. Під руку вона тримає високого чоловіка.

Незнайомець ловить мій погляд… холодна сталь його очей миттєво розрізає її на шматки душу, породжує неконтрольований утробний жах. Роблю крок назад, хочу крикнути… а в горлі кому… хочу розірвати зоровий контакт, але він надто міцно тримає…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍