Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Розділ 13

«Добре лежати в густому лопушинні. Принаймні, набагато зручніше ніж серед колючих будяків чи в заростях їдкої кропиви…»

Саме так починалася цікавезна книга, зачитана до дірок усім особовим складом окремого… Втім, тепер це вже неважливо. Де я, а де той «окремий». Так от, у тому захоплюючому романі головному герою теж несолодко довелося після попадання в інший світ. Але, на відміну від мене, йому по ходу руху, весь час якісь бонуси випадали. Починаючи з неймовірно крутого супутника, поряд з яким він був, немов за кам’яною стіною. От би мені хоч парочку тих бонусів мати, окрім навичок, набутих у лавах збройних сил. Хоча, здається, я вчора прикупив непогану карту до свого розкладу. В кожному разі, гірше точно не стало. А якщо прислухатися до внутрішніх відчуттів, які не пеленгують навіть фону від похмілля, то навіть дуже добре.

— Доброго ранку, Владиславе Твердиличу!

О, це до мене. І що характерно, ранок і справді добрий. Пивка вчора засмоктав майже відро, а нині голова ясна, як у студента, що склав іспит. Якщо зосередитися, то напевно посвист протягу, що гуляє в порожнечі черепа, можна почути.

— Снідати будете? Чи подати розсолу?

Моя дбайлива хазяйка стоїть за крок від ліжка і пильно вишукує на моєму обличчі сліди вчорашньої пиятики, а не знайшовши таких, полегшено зітхає і радісно посміхається.

— Буду, сонечко, обов'язково буду! — не менш життєрадісно усміхаюся я їй у відповідь, беручи за руку і притягаючи до себе на ложе. — Жах, як зголоднів, з учорашнього дня…

— Ой, — повискує Листиця для порядку і тихо сміється. — Що це ви надумали, серед білого дня, безсоромник такий?.. Зараз же відпустіть мене… Ось як трасну ганчіркою. По очах безстидних. Ой! — у її голосі вже немає колишньої впевненості. — Недобре це, Владе... А якщо хтось увійде?

— Як прийде, так і вийде… — намагаюся заспокоїти я молодицю словом і перейти до ранкових процедур.

Угу, згадаєш лихо — а вона вже на порозі.

— Кхе, кхе… — схоже, голос старости скоро переслідуватиме мене, як крик чергового по роті. — Не завадив? Кхе, кхе...

Листицю наче потужним ураганом з ложа замело.

Ярополк Титич ще й відкашлятися, як слід, не встиг, човгаючи чобітьми на порозі, а господиня моя вже стояла біля плити і чимось там старанно торохтіла. Причому — одягнена та заправлена за всією формою. Чого не можна було сказати про мене.

— Вибач, Твердиличу, за такий ранній візит... — яскравість освітлення за вікном, попри слова старости, глузливо стверджувала, що вже настав, як мінімум, час другого сніданку. — Я подумав, що тобі треба… Ти, звичайно, молодший і міцніший за мене, старого будеш. Але все таки…

З цими словами Ярополк Титич вийняв з-за спини пузату глиняну посудину у вигляді калача на ніжках. Куманець, здається…

— Ось…

Зрозуміло, староста, як справжній винуватець учорашнього зловживання, вирішив взяти на себе турботи та витрати на відновлення здоров'я орендованої суспільством бойової одиниці. А заразом і самому серйозний привід підлікуватися. Не самотужки ж похмелятися, навіть якщо на казенний рахунок.

— Дякую, Ярополку… — я жваво зістрибнув з лежанки, через що жалісливий староста ледь щелепу не впустив. Він, за своїми прикидками, до ложа, якщо й не смертельно хворої, то дуже втомленої людини йшов, а тут такий пасаж. — Листице, подавай до столу. Я зараз сполоснуся і назад… — і вибіг за двері, надавши їм самим розігрувати німу сцену.

Спочатку я збирався пробігтися до річки, але потім подумав: що змушувати чекати гостя, тим паче, представника влади, дещо не етично. Мабуть, мається, бідолаха, чекає не дочекається, коли можна буде прийняти... ліки. Тому вирішив обмежитися обливанням з колодязя.

Крик, що рвонувся з моїх грудей на волю, я ледве встиг утримати, та й то завдяки тому, що в роззявлений рот вода потрапила. Трясця!!! Оце екстрим… Я навіть не підозрював, що вода може бути настільки крижаною. Адже мені доводилося й у гірських струмках полоскатися. Сюди б того вченого, який стверджував, що в природі вода не охолоджується нижче за чотири градуси за Цельсієм, бо далі починається процес згущення і кристалізації. Я звичайно не термометр, але побожився б, що рідина, яку мав дурість, перекинути собі на голову, була набагато холодніша за вказану межу замерзання! Не абсолютний нуль, але десь поруч. За моїми відчуттями.

Але, зате, якщо якесь вчорашнє зелене змієня ще приховалося десь у моєму організмі, то після такого душу шарко воно спішно емігрував до тепліших країн.

— Поважаю… — з почуттям промовив староста, простягаючи мені шматок полотна, що, мабуть, у тутешніх краях служив рушником. — Душевно. Ну, так, у «барси» аби кого не візьмуть. А вже до десятника дослужитися, і зовсім незвичайну волю та характер мати треба… Але щоб ось так, добровільно, з ранку, колодязною водою… Тепер точно вірю, що й троль нашим Виселкам проблемою довго не буде.

  Я вже відкрив рота, щоб брякнути: «Вона що завжди така крижана?», як тут же зрозумів, що відповідь мені відома не гірша за самого Титича. А якою ще може бути водиця, що стікає з льодовика і прямо біля його підніжжя йде під землю? Ось тому і відрізняється так разюче і температурою, і смаком вода в річці від неї ж, але тільки в колодязі.

— Та гаразд, — знизав я плечима, подумки даючи зарок, більше так не ризикувати здоров'ям ні за які пряники. — Запрошую до столу. До речі… — спробував я перевести все на жарт, а заразом, промацати ситуацію. — Може, нам для полювання на троля застосувати водяну купіль? Принаймні, впевнений, вогненному звірові цебро-друге води пошкодило б набагато більше, ніж дюжина стріл.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍