Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Зупиняюся на другій сходинці, стискаю руки і свердлю поглядом наш гарний перський килим.

– Айлін ...

Тато гукає, я просто смикаю підборіддя трохи вгору, але погляд не піднімаю. І боюся, що розкусить, і що зробить надто боляче.

– Доню…

Мама теж гукає, на неї дивлюся побігом. Ловлю незграбну, пробачливу посмішку і знову опускаю очі. Це робить лише гірше.

– Мені шкода, що так сталося.

Вчора ці слова були б набагато щирішими. Сьогодні просто формальність. Тато киває, мама хитає головою.

– Сьогодні ввечері прийде важливий гість. – Папа вимовляє, навіть не намагаючись прийняти моє незграбне вибачення. Напевно добре, що я вчора не дійшла до кабінету.

Сильніше образи я відчуваю вже лють. Все ж таки піднімаю погляд. Дивлюся прямо і, як хочеться вірити, байдуже. Тато у відповідь серйозно, задумливо. Я не можу позбутися думки, що переді мною – зрадник. І ледве стримуюсь, щоб не спитати: навіщо ж ти тоді мені це обіцяв?

– Це мене стосується? – Запитую, свідомо зачіпаючи. Тато хмуриться, мені на мить стає приємно. Почуття – спалахами. Меркнуть і я знову тону в болоті болю та туги.

– Стосується, кизим. Ти вже не маленька, розумієш, що твій вчинок мав наслідки. Не говоритиму, яка слава про тебе розноситься язиками. І про нас яка…

– Мені шкода, що вас це зачепило…

Тато кривиться. А ось я стрималася.

– Нам також шкода. Всупереч твоєму вчинку є людина, яка просить у мене твоєї руки.

Серце обривається, а потім мчить. Я ось зараз мала б здивуватися, але зіграти не можу. Злість вирує.

– Я не збираюсь виходити заміж.

Чи не вперше у житті розмовляю з батьком так жорстко. Краєм ока бачу, як на мої слова реагує мати. Тягнеться до шиї і мимоволі стискає. Покашлює навіть. Тобі складно, так, матусю? Мені теж. Я хотіла б, щоб ти стояла поруч зі мною.

– Потім не візьмуть, Айлін. А за цього… Я не віддам. – Тато знає ім'я Діми, я впевнена, але навіть вимовити його не хоче.

– Значить, ніколи не вийду…

Мій голос пропадає. Свою безглузду клятву просто шепочу. Бачу, що батькові ця розмова не приносить задоволення. І навіть мотиви його почасти зрозуміти можу. Але прийняти – ні.

– Айдар Салманов увечері приїде, дочко. Налаштуйся. Він гарна людина. Гідна. Прийняти його пропозицію – це найкращий вихід із ситуації, яку ти створила.

– Я його не кохаю. Я для нього – ніхто. – Ледве стримуюсь, щоб не додати: як і для тебе, здається... Роблю боляче собі ж. Займаюся самобичуванням. Але у погляді батька не бачу ні жалості, ні близькості. Його броня куди щільніша, ніж моя безглузда крихка крига.

– Покохаєш, Айко. Змиришся. Тепер обирати не доводиться.

 

***

Я проводжу день бездарно. Сиджу в кімнаті не тому, що знову наказали піднятися, просто звикла. Нервую, постійно підходжу до вікна, хоч і знаю, що тато не повернеться до вечора. Раз по раз пишу Митьку, чи точно він зможе все організувати, і вислуховую від нього буркотливе: «Аля, ти вже вляпалася, то хоча б не заважай розбиратися». Вимушена це ковтати.

Мене кидає з крайності в крайність від бажання насолити Салманову, вийшовши до нього ввечері з зафарбованими чорним олівцем передніми зубами і намальованою не менш густою, ніж у нього, щетиною на щоках, до думок втекти прямо зараз, не чекаючи Митька, але я не наважуюсь ні на перше, ні на друге.

Тепер мама вже хоче зі мною поговорити. Мені здається, що навіть намагається задобрити. Пече моє улюблене мигдальне кураб'є. Я впізнаю цей запах із тисячі. Він лоскоче ніздрі, піднімаючись сходами і забираючись під двері моєї кімнати, але сьогодні викликає нудоту.

Мене нудить від усього. Від маминої бурхливої підготовки, від спогадів про татові слова.

Змиришся... Полюбиш...

А він колись пробував? Він вибрав маму сам. Він сам визначив свою долю. Але коли Аллах дозволив йому визначати мою?

Скільки Коран не читай, там ти такого не знайдеш. Я впевнена, що він сам це знає. Але, мабуть, своїм вчинком я зачепила його надто сильно. Боюся, тато не відступиться.

Тільки і я не відступлюся.

Ближче до сьомої мама вкотре піднімається до мене і просить привести себе до ладу. Незабаром будуть гості. Я кажу їй правду: не спущуся. Її це засмучує, а мені навіть задоволення не приносить.

Мені хочеться тільки запитати, чому вона стала на його бік, але я люблю її надто сильно, щоб рвати душу. Просто складно жити із знанням, що мама обрала не мене.

– Все одно одягнися красиво, кизим. Будь ласка…

Мама просить і йде, а я продовжую сидіти в очікуванні приїзду гостя, до якого не вийду.

Брати участь у фарсі продажу моєї тушки за знижкою не стану. До покупця я відчуваю тільки злість та гидливість.

Коли біля воріт зупиняється дві машини – татова та Айдарова, по моїй спині холодок.