Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 17

— Валеріє Дмитрівно, — схвильований голос помічниці змушує мене занепокоїтися.

— Так, Юль, щось сталося?

— Так… тобто… тут ремонт хлопцям зупинили, сказали, будівля під знесення планується.

— Що? Під яке знесення? Юля, ти де?!

Хвилювання валиться на мене лавиною. Я відчуваю, як навіть пальці поколює.

— Вже їду. Вийшла відразу, як почула. Ви під’їдете?

— Так, чекай на місці і якщо буде потрібно — грудьми ляж, але не допусти знесення. Усі документи в нормі, будівлю кілька років тому тільки добудували, яке знесення, там же цілий бізнес-центр, — розгублено закінчую і відключаюся.

Збираюся буквально за хвилину. Сяк-так кручу дульку на голові й швидко натягую светр і штани. Часу думати про зовнішність немає. Там будівлю готують під знесення! Що, взагалі, відбувається?

До місця, де ймовірно буде обладнаний мій салон, я дістаюся за якихось пів години. Моя Юля вже щосили словесно відбивається від якихось чоловіків. Та й не тільки вона. Тут ще щонайменше кілька десятків людей: чоловіки в дорогих костюмах, жінки в гумових рукавичках. Мабуть, співробітниці інших кабінетів і салонів. Чим ближче підходжу до натовпу, тим більше переконуюся, що все це — фарс. Помилка, яку ось зараз виправлять. Яке знесення? Будинок щойно побудували, буквально кілька років минуло.

Юля помічає мене відразу, щойно я виходжу з автомобіля, і зараз же припиняє обурюватися, прямуючи до мене. Зупинившись, вона відкидає назад копицю русявого волосся, яке закрило їй обличчя, й каже:

— Я нічого не розумію. Вони щось говорять про якийсь тендер, про незаконну забудову і про те, що там, — вона тицяє пальцем вгору, — дали добро на знесення. Тут усі обурені.

— Та бачу вже.

Людей і справді багато і їх тільки додається. Біля бізнес-центра зупиняються дорогі іномарки, звідки виходять поважні чоловіки й стильні жінки. Усім, напевно, цікаво, у чім річ і чому про знесення заговорили тільки тепер.

За годину з’ясовується, що цей бізнес-центр побудували без дозволу й тепер його готують до знесення. Звісно, це відбудеться не сьогодні, але найближчими днями, тому що уже готовий проєкт іншої, дозволеної будівлі. На всі питання, куди тепер звертатися, відповідають, що до забудовника. Він, нібито, має компенсувати гроші.

— Не хвилюйтеся ви так, — намагається заспокоїти Юля. — Я впевнена, що все буде добре. Щодо робіт як… поки зупиняємо?

— Ні, нехай продовжують. Думаю, вдасться розібратися, усе ж постраждала не тільки я.

— Ну ось і я так думаю. Це помилка якась. Просто комусь вище явно завадив цей центр. Прийшов хтось новий до влади, ось і…

Я киваю. І якщо вже бути чесною, не дуже вірю в те, що все вирішиться. Швидше, будівлю все ж знесуть, а ми всі будемо чекати компенсації.

— Я можу поки пошукати інформацію, — наполегливо пропонує Юля. — Хочете?

— Забудь, — відмахуюся. — Відпочивай.

Юлю я взяла саме за її працездатність і енергію, якої мені деколи бракує. Я чесно намагалася організувати все сама: їздити на зустрічі, домовлятися, шукати персонал для ремонту й дівчат, які будуть працювати в салоні, але на третій день такого ритму зрозуміла, що не впораюся. Юлю знайшла майже відразу. Вона прийшла на співбесіду, і я її прийняла. Навіть не дивилася її резюме, хоча там значний такий список і стаж уже немаленький, хоча їй усього лише двадцять п’ять.

Встигла попрацювати в житті, не те, що я. Сиділа вдома й догоджала чоловіку, ось і все, на що я була здатна. Коли Юля їде, вирішую зробити так само, сідаю в автомобіль, заводжу двигун, коли мій телефон знову оживає. Здається, ім’я мого колишнього чоловіка набридло не тільки мені, але й дисплею, тому що цього разу під час дзвінка одна з букв перекрита великою чорною плямою, схожою на ляпку.

Не знаю чому, але цього разу я відповідаю. Напевно, у мозку щось клацає ще до того, як Ігор вимовляє:

— Як тобі сюрприз? Сподобалося? Я чекав, що ти подзвониш… запитаєш… попросиш допомоги.

— Це ти влаштував? — мій голос звучить незвично, ніби він належить і не мені зовсім.

— Скажімо… я не став перешкоджати, — я чую в його голосі самовдоволення. — Ну й наводку дав, як інакше.

— І навіщо? — глухо питаю.

— Ну як навіщо, Лєрусь… ти ж не думала, що твоєму хахалю все з рук зійде?

Мені потрібно пару хвилин, щоб перетравити інформацію. Ігор причетний до того, що відбувається, отже, з його вини кілька сотень людей залишаться без доходу. І це якщо не брати до уваги тих, хто тут працює, винаймаючи.

— Що тобі зробили люди, які працюють у бізнес-центрі?

Я все ще не вірю, що те, що відбувається — не сон.

— Так ти не знаєш? — він сміється. — Цей бізнес-центр йому належить. А з людьми все буде добре. Він якщо правильний, то все до копійки їм заплатить. Або ти сумніваєшся?

Я відключаюся й відкидаю телефон. Заводжу автомобіль знову і їду додому. Мобільний невпинно дзвонить майже всю дорогу, але я вперто не беру слухавку. Сльози застилають очі, і я сяк-так добираюся до дому. У квартирі мене охоплює злість на колишнього чоловіка. Як можна бути таким…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍