Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

Співати дитячу пісеньку було смішно та просто. Це не стрибати на дивному корпоративі перед дорослими людьми, це ж дітей вітати...

На четвертому колі навколо ялинки, правда, Данило розірвав це безкінечне коло.

- Ой, втомився! – тяжко зітхнув він. – втомився, втомився… Але ось і новорічне диво: я бачу слухняних, гарних діток! Всі в костюмах, всі вивчили віршики! Нумо, - він пішов назад до свого стільця. – Ну, хто розповість віршика і покаже свій костюм? Тому дам заслужений подарунок!

Данило заглянув в мішок і аж присвистнув.

- А дарунки-то які! – протягнув він. – І список є! Ну? Хто буде першим з віршиком?

Бажаючих виявилось більш ніж достатньо, і я ледь стрималась, щоб не затиснути вуха долонями у відповідь на незадоволений крик Андрійка – чому це його обрали не найпершим?

- Тому що хлопчики, що найближче до статусу поросяти, в черзі зазвичай стоять останні! – відрізав Данило. – І не треба тут сперечатися з дідусем Морозом!

…Дорогі подарунки змішались в мене перед очима, перетворились в одну суцільну гору іграшок, які коштували, певне, куди більше, ніж складала вся моя заробітна платня. Рахувати чужі гроші, звичайно, було не надто гарним ділом, але я одного разу ледь стримала повне заздрощів зітхання, ледь замаскувавши його під втомлене. Втома і справді находила якимись хвилями, і я вже ледь трималась на ногах. Давали про себе знати всі тривоги та хвилювання сьогоднішнього дня, а ще ранній підйом, Васнецов з його дурними приставаннями, шеф, Ліля, ті покупки…

Я навіть не зрозуміла, коли саме Котовський встиг дослухати останній віршик, всучити останній подарунок, але, стряхнувши головою і сконцентрувавшись на його словах, раптом виявила, що Данило вже прощається з дітьми. Що ж, це було величезне полегшення: нарешті піти від дітей, що хоч ці притихнули під кінець, але все одно випивали немало сили. Але тепер дітвору хвилювали винятково подарунки…

Зате Валентина, дружина Бурого, буквально світилась від щастя. Вона зустріла нас біля дверей і, схопивши Данила за руку, щиро вигукнула:

- Це було просто чудово! Ні у одного аніматора не виходило раніше їх так просто заспокоїти! Певне, у вас величезний досвід…

- Талановита люди талановита в усьому, - вліз між дружиною та Данилом Бурий. – Люба, може, приготуєш гостьову кімнату для Данила та його супутниці? А то вже пізно, майєе десята…

Гостьову кімнату? Одну? На двох?!

- Ні-ні, - в ту ж мить замотала головою я, хоча більше всього на світі зараз хотіла саме спати. – Ми повинні були сьогодні приїхати…

- В гості, - доповнив Данило, - до моїх рідних, і вони, я впевнений, на нас чекають. Доведеться подзвонити та сказати, що запізнимось на кілька годин, але затримуватись я б не хотів. Так що, вибачте, але в гостях ми лишатись не будемо.

- Я проводжу, - скоріше дружині, чим мені та Данилові сказав Бурий і, зрозумівши, що ми йдемо до виходу, поспішив слідом за нами. – Дякую велике за чудове свято! Я дуже радий, що вам так добре вдалось поладити з дітьми! Думаю, ми ще зустрінемось кілька разів в сімейному колі…

Данило зупинився у дверей, притягнув мене до себе і з холодною посмішкою промовив:

- А ось я в цьому не впевнений. Принаймні, сподіваюсь, для цієї зустрічі буде інший привід.

- Всіх звільню! – правильно зрозумів натяк Барчинський. – Але що ж поробиш, коли вони такі придурки! Може, вам кого-небудь в особисті водії виділити? Щоб швидше доїхали…

- Не варто, - покачав головою Данило. – Ми самі, без допомоги охоронців. Я думаю, наступного разу ми зустрінемось за столом переговорів, - він досить нещиро посміхнувся господареві будинку. – Мені б хотілось розраховувати на більший процент, раз вже в нас склались такі чудові відносини.

Не слухаючи, що ж там відповість Василь Оганезович, Котовський штовхнув двері та впевнено покрокував до виходу. Шубу Діда Мороза він стягнув з себе на ходу та швиргонув її на заднє сидіння автомобіля, солодко посміхнувся бандитоподібній охороні, що все ще топталась біля автомобіля, і відкрив переді мною дверцята з боку пасажирського сидіння.

- Прошу, - досить таки мило посміхнувся мені шеф. – Допомогти роздягтися?

- Не треба, мені холодно, - покачала головою я, залізаючи в автівку.

Якщо чесно, залишитись в компанії одного лишень Котовського було приємно. Я закрила очі, відчуваючи, що можу нарешті розслабитись, і ледь стримала посмішку, коли до вух донісся тихий гул мотору. Ні, певне, варто трохи більше довіряти Данилові – він куди приємніше решти тих, хто зустрічався нам сьогодні. Тих самих дітей.

Тільки хто поведе автівку? Він же теж немало втомився!

- Нам не настільки далеко, - наче читаючи мої думки, промовив Котовський. – Але якщо хочеш, можеш спробувати поспати. До півночі, думаю, ми будемо на місці.

До півночі – то не так вже й погано, і я слухняно закрила очі, провалюючись в сон на ці блаженні півтори години. Мені снився Дід Мороз, що був дуже схожим на Котовського, правда, без бороди, не лише накладної, а й справжньої. Правда, він досадливо відмахувався від родинних зв'язків зі Снігуронькою, тобто, зі мною, і розпускав руки, а я відбивалась і повторювала, що він – порося, яке треба нафарширувати яблуками і подати на стіл під яким-небудь смачним соусом.