Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 22

Святкувала свої двадцять чотири в порожнісінькій квартирі, подарованій мені бабусею Клавою. Просто сиділа й безцільно перемикала канали телевізора, так і не дивлячись на екран. А навіщо, коли думки все одно полинуть назад до офісу? До Артура та Влада, яких з одного боку розумію, але з іншого…бісить, що в них все крутиться навколо Аліни. Дивно, але взагалі її то хочеться стерти зі свого життя й ніколи не вписувати туди знову, то обійняти та забрати собі хоч часточку її болю.

Розумію, що вчора було не все так просто, тому навіть не чекала, що хтось та й згадає про мій день народження. В тому числі й тих банальних трьох слів «з днем народження» без якихось там смайликів чи знаків оклику. Навіть це мені здавалося чимось таким, чого зараз було вже забагато.

Чергове сповіщення телефону змусило хоч на секунду, проте все ж посміхнутися. До мене їхала посилочка від Тані. Де ж носило саму найкращу подругу й чому вона навіть не попередила, як це робила завжди, гадки не мала. Проте все ж могла заїхати. Чи ні? Знаючи подругу, та вже давно у Сирниках, готує якесь дійство з батьками. От ніколи їй самій не хотілося зорганізувати чогось, завжди була потрібна компанія.

І тут в голову стрельнула думка: а чому я взагалі сиджу в Києві? Що я тут забула та що мене тут тримає? Через цю роботу та змагання місяць не бачила маму з татом. Та й з Ігорем Миколайовичем не спілкувалися вже давненько. І реально хотілося прислухатися до слів Артура. Звісно, Аліна повноваження мала лише найняти мене на роботу й за звільнення відповідає наречений, але підіграю їй і таки не з’являтимуся в офісі кілька днів. Хай дійсно трішки заспокоїться. Бо чесно кажучи, я б повелася в такому випадку ще гірше.

Хоча навіть якби й вигнали, впадати в депресію не збиралася та й молити про повернення також. Зі своїм досвідом та визнанням від колег, можу легко влаштуватися до будь-кого з маркетингових гігантів, а не такої дрібнюсінької компанії. І до того ж, там не буде усіляких Алін з недолугими звинуваченнями на кожному кроці. Та й Артурів, які не просто так були знайомі скількись там років і так підтримують одне одного. Відчуття, ніби в них дійсно щось більше, ніж дружба, в яку вони так гарно грають. Дійсно, ідея про нову роботу не так вже й погано звучить…

Взяла ноутбук, кинула до рюкзака ще кілька речей для годиться та пішла на автобусну зупинку. По дорозі здалека поглядом вловила Владову машину. На всяк випадок, щоб він мене не побачив, звернула у дворики та спокійно пішла собі далі. Не хотілося зустрічатися з ним. А раптом нас би знову побачила Аліна в чисто випадковій ситуації? Ну типу я падала б в калюжу, а він мене зловив. Збоку могло б здатися, що це якийсь романтичний поцілунок, тож уникання здавалося чудовою ідеєю. Хоча думка про те, що в двориках якось опиниться Аліна здавалася дійсно смішною. Зараз же робочий день!

Але в моєму геніальному плані з уникання Влада була одна суттєва біда. Дворики були вкрай вузькими і єдиними ділянками, придатними для ходьби після вчорашньої сильної зливи були асфальтовані доріжки. Бо дорогою це тяжко було назвати.

Напевне не потрібно уточнювати, що й вони були вкрай вузькими та залитими величезними калюжами. А тому перше ж авто і я зіщулилася, готуючись до зустрічі з вмістом досить таки чистеньких калюж.

– Ксеню, ти? – щось останнім часом забагато зустрічей у мене пов’язано з калюжами та зливами…

– Власною персоною, – зробила невеличкий реверансик, на скільки мені дозволяв не залитий водою асфальт. – Давненько ж ми не бачилися, Дене.

– Що є, то є. Ти часом не додому? – визирнув з вікна блакитноокий красунчик, демонструючи як завжди ідеальну укладку свого білявого волосся. Та так і застиг, вирішивши не виходити прямо в глибоченьку таку калюжку.

– Та якраз збиралася. А ти що, також повертаєшся? – якби таке запитав хтось інший, то моя відповідь явно була б інакшою, але Ден був чи не єдиним винятком. З ним завжди хотілося бути поруч. Навіть якщо той просто мовчав. Енергетика якась така чи що…

– Та ось туди-назад приїздив, до друзів. Збирався лише забігти за ноутбуком і їхати. Якщо хочеш, то можеш зі мною, – миттю запропонував він.

– Ок, – запросто погодилася. Так навіть було зручніше – не потрібно тягнути свою тушку по цих калюжах через все місто, щоб сісти на автобус додому.

– Давай тоді я під’їду аж під будинок, щоб ти тут до машини не пливла й зачекаєш у ній. Я швиденько, – безтурботно посміхнувся Ден і миттю втілив свій невеличкий план у життя.

Звідки ж ми з ним знайомі? Навіть не скажу, коли насправді вперше зустрілися, але більше часу проводити разом стали десь в класі дев’ятому, коли Влад почав працювати і люб’язно забув про всіх навколо. Спершу це здавалося просто дружбою, але він якось запропонував зустрічатися. Ми то сходилися, то розходилися, намагаючись проводити час весело, а не стомлювати себе сварками.

Але найбільше запам’ятався наш випускний. Я в темно-синій сукні приїхала разом з Танею до спеціальної фотозони для альбому, а Ден вже був там. У костюмі, трішки темнішому за моє вбрання, з незмінною ідеально недбалою укладкою. Бачила по його очах, що виглядаю чудесно, тож почувалася на всі сто. А тут він раптом сказав, що нам треба поговорити. Всі як один, казали мені, що він освідчиться, хоч і було трішки ранувато. Я ж була впевнена, що й близько ні.

Результат же здивував чи не нас двох, адже ми обоє втекли одне від одного. Ресторан, де проходило святкування мав два виходи й ми банально розминулися. Він після цього так і не вийшов на зв’язок, як і я. Навіть сказала б, що Ден і зараз втече, якби не його машина. Але я абсолютно не ображалася, бо така вже в нас була фішка – легкість у стосунках й ми це чітко обговорили між собою вже давним-давно.

– А ось і я, – заповз до авто Ден, хоча то швидше був величезний букет троянд. Він же був позаду. – Думала я забув? З днем народження.

– Дякую, – посмішка явно не сходитиме з мого обличчя весь день. Як же це приємно... Ось за що завжди любила його – Ден завжди міг підняти настрій за лічені секунди, коли всі навколо його опускали нижче плінтуса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍