Читати книгу - "Ти нікому не розкажеш , Олекса Мун (Alexa Moon) "

16

— Твоя взяла! — вимовляє мені в губи Аріс. — Поїдьмо! — штовхається в мене стегнами, притискаючись до живота збудженим членом.

— Мені треба забрати свої речі, — намацую биту за спиною, і цього разу вона мені піддається. Проштовхую її в салон через відчинене вікно.

— Іди, я почекаю! — ще міцніше стискає руки на талії.

— Ні. Ми підемо разом. Я не залишу тебе тут. — Перехоплюю його зап'ястя та тягну у бік кафе.

— Іди, я почекаю! — наполегливіше вимовляє хлопець.

Стурбовано дивлюся на нього. Не знаю чим виправдати це почуття, але я дуже турбуюся за хлопця. У когось є явні проблеми з контролем гніву.

— Я тримаю себе в руках, Софа. — Легенько відштовхує мене та лізе в кишеню за цигаркою.

— Гарику, — обертаюся до кухаря, — Спостерігай за ним!

Залетівши в роздягальню, без розбору запихаю всі свої речі в сумку. Вже чітко розумію, що не повернуся сюди.

— Що там трапилось? — у спину встромляється запитання від Тоні.

Я зовсім не помітила, що у кімнаті не одна.

— Нічого! — змітаю з полиці предмети, що залишилися. — Якщо не складно, передай Малюку, що я звільнилася.

Закидаю сумку на плече і, навіть не спромігшись переодягнутися, покидаю роздягальню.

Вибігши на вулицю, Аріса застаю в авто. З грудей виривається полегшений видих, коли я не бачу на стоянці Андрієвої машини.

Мені ні краплі не шкода колишнього. Він добряче отримав за свою поведінку. Сподіваюся, тепер до нього дійде, що між нами все скінчено.

Під пильний погляд Аріса, сідаю в машину. Його збиті руки міцно стискають кермо, а чорні очі дивляться на виріз сорочки. Мабуть, вона розстібнулася, коли Андрій розпустив руки.

— Куди їдемо? Ти голодна? Я дуже! — звучить якось двозначно.

Машинально застібаю верхні ґудзики та вирівнююся.

— Поїхали до мене. Тобі треба надати першу допомогу.

Аріс киває. Кривить губи на кшталт посмішки та тут же морщиться від гострого болю. Заводить двигун.

 

***

У орендовану квартиру заходжу першою. Швидко озираючись, спостерігаючи за брюнетом. А він своєю чергою стежить за мною. У цих німих переглядах стільки емоцій. Вони хвилюють.

Я без слів розумію, що він хоче мене. Його погляд промовистіший, будь-яких химерних фраз, але це передчуття, розуміння, що може статися в найближчі пів години — бентежать ще більше. А з іншого боку, хочеться продовжити гру та подивитися до чого вона приведе.

Звідки це взялося в мені?

— Аптечка у ванній. Дай мені хвилину переодягтися.

Аріс знову киває та ігноруючи ванну кімнату, йде за мною. Опирається об дверний одвірок та дивиться, як я починаю розстібати сорочку.

Його плечі напружуються, коли з моїх плечей зісковзує біла тканина. А коли я спускаю по стегнах шорти, мені здається, що він тримається з останніх сил…

Аріс забув про рани. Він зараз так дивиться на мене, ніби у всьому світі більше нікого не існує. Наче я останній ковток кисню. Ці припущення пробирають до кісток. На мене ніхто так ніколи не дивився. Але це не дає мені забути про його каліцтво.

Швидше одягаюсь в безформну футболку та легкі трикотажні шорти та, пройшовши повз брюнета, прямую у ванну.

З високої полиці стягую аптечку та вказую поглядом на край ванної. Аріс беззаперечно слухається і сідає туди. Широко розставивши ноги, тепер він вказує де моє місце.

— Ближче! — з його губ зривається наказ, коли я тягнуся просоченою антисептиком ватою до його підборіддя.

— Це все треба обробити. Пообіцяй, що не заважатимеш. — Роблю крок. Невпевнено наближаюся.

— Обіцяю! — хапає мої стегна та смикає на себе. Зупиняє там, де вважає за потрібне.

Його голова на рівні моїх грудей. Хлопець пробігається пальцями вгору, задираючи футболку вгору. Підіймається, допомагаючи зняти її, та сідає назад.

— Так набагато краще,— підіймає голову вгору. — Продовжуй. Що ти збиралася там робити?

Опускає погляд на груди, і я відчуваю як начитає стягувати соски від збудження.

Облизую пересохлі губи та намагаюся ігнорувати бажання, що розпалюється всередині.

Дбайливо обробляю рани, щоразу боячись зробити йому боляче. Але хлопець сидить непорушно. Мовчки, терпить. Грайливо постукуючи пальцями по моїй шкірі.

— У мене до тебе питання, Софа. Відразу скажу — це для мене має велике значення, хоч декому про це знати не варто.

— Яке питання? — пропускаю повз вуха його улюблене «Софа» і з завмиранням серця чекаю продовження.

— У наступні вихідні мій брат влаштовує вечерю. Його дівчина готує фірмовий пиріг. На вечері буде ще одна пара. Найкращий друг Карпа — Влад та його дружина.

— Той дуже дивний блондин, якого я бачила у твоїй квартирі, і є твій брат?

— Так!

— Ви зовсім не схожі!

— У нас тільки мати спільна. Але я не про це. Я хочу, щоб ти стала моїм «плюс один» на цій родинній вечері. Ти згодна?

Закидає голову та заглядає у вічі. Пробирається в саму душу, вивертаючи її навиворіт шукаючи там необхідну відповідь. Позитивну відповідь.

Мені трохи незручно від його запитання, а ще, мене ніколи не знайомили ні з чиєю родиною. Але дивлячись на Аріса, на те, як він дивиться на мене... Не хочеться його засмучувати й тому я швидко киваю.

— Так… але… — запинаюся. Відкладаю вбік шматок вати що пофарбувалася в кров, і хмурюся. Обмірковую. Зараз я почуваюся дуже вразливою. Адже складно розкриватися перед незнайомцем. Особливо, коли плануєш говорити про власні недоліки.

Зважаючи на все, Арісу важлива ця вечеря, а я вже все псую.

— Я… — тихенько кашляю, позбавляючись дискомфорту у горлі. — Я теж маю щось приготувати? Не йти ж із порожніми руками?

— Ні!

Полегшено видихаю та тягнуся за новою порцією вати.

— Дуже добре. Тому, що я зовсім не вмію готувати.

— Натомість Влад уміє. Я не проґавлю можливості познущатися з нього, — оголює ряд білих зубів посміхаючись. — На вечерю ми спеціально купимо щось заморожене, де у складі є багато маргарину. Знаєш, що це може бути?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍