Читати книгу - "Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало"

Луї з вовком погодився.

— А з такого пагорба ми дістали скриню зі стародавніми книгами, — з виглядом екскурсовода розповідала Міррет блідо-зеленому ельфу.

Ельф взагалі був якийсь заморений і, схоже, хворий. На пагорб він дивився з огидою. Зате його дочка зацікавилася і безстрашно тицяла в горб носком черевика.

— Угум, — багатозначно озвався пагорб.

Вовк, що стояв біля машини, сів на дупу і схопився обома передніми лапами за голову. Луї навіть здалося, що він зараз почне шерсть з вух виривати.

— Здається, там щось є, — зраділа ельфійка, коли обережніша Міррет позадкувала.

Аллочка оббігла пагорб по колу, підібрала покриту слизом гілку, що впала зі скрученого деревця і з розмаху увігнала її в пагорб.

— Арч! — засмучено гаркнув пагорб і вибухнув тиною, випускаючи зі своїх глибин здоровенну клаповуху істоту, котра трималася лапами за місце трохи нижче і лівіше за тонкий, вкритий лускою хвіст, роздвоєний на кінці.

— А що це за страшидло? — щиро здивувався Луї.

Таких істот він досі не бачив, навіть на картинці. Монстр був схожий на динозавра схрещеного з чимось людиноподібним, але давно померлим. Луска його покривала клаптями, а більшість сірого тіла була гладка і в слизу. Морда витягнута і ікласта. Очі з боків, втоплені у складках шкіри. На голові гребінь, що переходить на спину і майже до хвоста. Чи то руки, чи то лапи довгі, з широкими перетинчастими кистями та пазуристими пальцями. Чи то ноги, чи то лапи схоже, взагалі відірвали від тиранозавра і пришили цій суті, причому якось неправильно. Вони були кожна завтовшки мало не в його тулубі.

— Біжіть, дурні! — самозабутньо закричала жаба, котра визирнула на шум із машини, і всі побігли.

У тому числі і розбуджений Аллочкою монстр.

Як потім виявилось, бігав цей монстр дуже швидко, але розбіг набирав повільно. Саме це всіх і врятувало. Вони встигли забратися в машину, абияк розсістись, а машина встигла стартувати. І лише після цього монстр добіг до кінця острівця.

Луї сподівався, що там він зупиниться. Або хоч би провалиться в болото, хоч би по коліно. Але монстр його радувати не хотів і бадьоро, з чавканням і бризками, помчав болотом як посуху. Ступні у нього виявилися довгими, широкими і взагалі схожими на снігоступи.

— А ось і наша пригода, — написав вовк, але схоже й він не знав, що тепер робити з цією пригодою.

***

Через п'ять годин сімнадцять хвилин.

 

— Чавк, хлюп-хлюп-хлюп, чавк, — озвучувало болото кожен крок монстра, який повинен був утомитися ще кілька годин тому.

Чому повинен, Луї не дуже зрозумів, але ельфійка говорила впевнено. Та й взагалі, ельфи за ідеєю повинні у тваринах розбиратися, навіть у дуже екзотичних. Не дарма ж у лісі живуть.

— Аурву-у-у-у-у! — погрожував монстр час від часу.

Йому, за те, що він відчепиться і забуде в яке місце тицьнула палицею Аллочка було по черзі обіцяно: вівцю, корову, слона, все забути і пробачити, ельфа, якщо він не забуде про свою хвору голову, кулемет Максим і розчленування з наступним підняттям. Монстр ні на що не вівся і нічого не боявся. Знай собі біг слідом за машиною.

А машина летіла по колу. І пасажири вже почали впізнавати не лише дерева, а й розриви в тині, темні ланцюжки чиїхось слідів, а Аллочка навіть окремі непоказні квіточки, на ходу підраховуючи прибутки, якщо їх вдасться здобути.

Якщо чесно, Луї вже був готовий перевзутися та втекти від монстра через портал. Зрештою, невідоме чудовисько розбудила ельфійка, значить їй його позбуватися. Луї та Міррет квест із добування молодильних яблук взагалі не сильно торкався. Ось тільки не хотілося вистрибувати з машини на ходу. Тому некроманту доводилося сидіти і вдавати, що думає, як убити або хоча б відвадити монстра. Інакше болото не випустить.

Правда і Луї не був самим незадоволеним ситуацією у їхній невеликій компанії. Перше місце по невдоволенню заслужено займав вовк. Він купу сувоїв витратив, поки лаявся на ельфу письмово. Навіть дурепою її обізвав, пояснюючи, що намагався вибрати завдання простіше, що знає це болото, як свої п'ять пальців і кружляв по його краю тільки тому, що чекав зграю чубатих чапель, у яких всього лише треба було смикати пір'я з хвостів. Це пір'я чарівне і дуже дороге. Загалом, завдання зарахували б, перевірено багатьма пригодниками. А дурна блондинка взяла та розбудила незрозуміло що. А тепер ще не знає, що з ним робити.

Вовк, якщо чесно, також не знав. Такі звірятка йому досі не траплялися. Ходили, правда, чутки, що на цьому болоті хтось когось з'їв, але він у них не сильно вірив. Був упевнений, що це є абсолютно безпечне місце. І тут на тобі. Сюрприз, загалом.

— Як же він мені набрид, — пробурмотіла Міррет, поклала безрозмірну сумку на коліна і стала в ній копатися.

За нею спостерігали з цікавістю, але мовчки, навіть не рухаючись. Через що чавки та хлюпи стали ще голоснішими.

Міррет по черзі виклала з сумки всюдисущий термос, щось підозріло схоже на наволочку, набір різнокольорових маркерів, здуту кульку, пачку рису та жіночий черевичок на підборі і з мереживом.

— Та де ж ти? — нетерпляче запитала дівчина, після чого широко посміхаючись витягла з сумки гітару. — Грай, — сказала вона, простягаючи інструмент власникові.

— Що? — здивувався Луї, але гітару взяв.

— Та що хочеш, — легко дозволила Міррет.

— Стривай, я не те мав на увазі. У сенсі "грай"?

— У самому прямому значенні. Озерне чудовисько ти прогнав. Може, й це проженеш.

— І нас одразу ж викинули з печери, — нагадав Луї.

— Якщо викинуть із болота, теж буде непогано, — сказала дівчина і схрестила руки на грудях.

Луї знизав плечима, переконався, що гітара знову приєднана до чогось у сумці, дістав з кишені медіатор і замислився. Почухав маківку, ще раз знизав плечима, потім тяжко зітхнув і сів на підлогу.

— Двері відчиніть, — сказав похмуро.