Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

10.2

Камілла

Той день я запам'ятала надовго.

Він прийшов з минулого, відкривши моє життя таємним ключем. Просто вдерся до нього і повалив мене на лопатки. Буквально. Прив'язав до ліжка та мав, як свою власність. І я думала, що це кінець — кінець мого життя. Теж буквально.

Ось тільки Марс був не такий простий. Я помилялася. Це був лише початок. Початок нашого шлюбного танцю над прірвою. Адже ми обоє без крил, обидва позбавлені можливості літати. А значить, варто зробити крок у повітря — і все, ми просто розіб'ємося.

— МЕМ! — тремтіли мої двері від стукоту поліцейських. — Мем, ви там?! Якщо ви там і ви у небезпеці, ми виламаємо двері! 

Я була оголена, збентежена. Вся покрита потом і сльозами, його запахом на розпаленій шкірі. Марс довів мене до істерики, але тепер я знову одна. Все довкола остигало — і ліжко, і моя спальня, весь мій будинок. Все моє ганебне життя за його відсутності поруч. 

— Так, зараз! — крикнула я і накинула халат. 

Щойно встигла зав'язати поясок. Відчинила замок, відчинила двері перед парою поліцейських. На порозі були співробітники Джоша. 

— Камілло, з вами все гаразд? — запитав один із них. Старший. Я його знаю візуально. Не раз спостерігала, як Джош і цей кабан тусуються разом зранку. — Ми ненадовго відлучилися за сигналом тривоги. Хтось замінував школу.

— Нашу школу замінували? — здивувалася я. — Хто це міг зробити?

— Якісь дітлахи, — подав голос молодий. Я його не знаю. Новобранець. Вперше з ним бачусь. Неприємний хлопець. Дивиться на мене, наче роздягає поглядом. Це мені не подобається — тільки не він. 

Відчувши дискомфорт, я загорнулася в халат щільніше, забрала вологе волосся за плечі.

— А може, і не дітлахи, — додав старший, ганяючи в роті зубочистку. — Чи можемо ми оглянути ваш будинок?

— Мій будинок? А навіщо? Джоша зараз немає, він у від'їзді.

— Так, — кивнув офіцер. — Ми знаємо. Звісно, ​​ми це знаємо. Тому й завітали до вас. Шериф просив приглядати за вами на той випадок, якщо буде загроза. 

— Загроза? — насупилась я. — Яка ще загроза?

Поліцейські зайшли до мого будинку без дозволу і почали оглядати все довкола. Було очевидно, що шукають Марселя. Але його тут уже нема. 

— Вам відомо про те, що Марсель Дробінскі вийшов із в'язниці?

У мене перед очима знову пролетів той вечір у батьків. Наша розмова зі зведеним братом. Віщий сон. І наша з ним зустріч сьогодні, перед тим як повернулися копи. І я тепер мовчу про це.

Чомусь. 

Як це дивно...

— Так, я чула про це.

Старший підняв з підлоги шматок чашки і глянув на мене:

— Це вам чоловік розповів про того покидька?

— Так, — кивнула я автоматично. Але потім раптом згадала, що Джош мовчав. Він не сказав про нього жодного слова, щоб я не думала про минуле. Вважав, що зможе вберегти дружину від карми. — Тобто ні. Я хотіла сказати, що він не говорив мені.

— А звідки ви про це знаєте? Вам хтось розповів? — мружився офіцер, розглядаючи чашку на столі. Другу. З якої пила я. Виходить, чашок із чаєм було дві. Хіба не дивно? — Може, — придивлявся коп і підходив усе ближче, ближче, ближче... — хтось заходив до вас у гості, поки ми були у від'їзді?

Я відчула, що він тисне на мене. Намагається розговорити, вивести на чисту воду. Здобути правду.

Але чи маю я право видати Марса? Та й якщо розповім, він може повернутися. Він повернеться, обов'язково повернеться. І він мені обіцяв, що коли розбазікаю — буде гірше. 

— А чи можу я дізнатися, що ви взагалі робили біля мого дому? — склала я руки на грудях. — До того, як вирушили на виклик? 

— Ми патрулювали місто, мем.

— З ваших слів я зрозуміла, що ви пасли якраз мене. Стояли біля мого будинку. Який збіг, правда?

— На що ви натякаєте? — ніби не зрозумів поліцейський.

— Скажіть мені відверто, шериф приставив до мене патруль? 

— Можна і так сказати.

— Що це означає?! — закипала я. 

— Те і означає, дорогенька, — відмахнувся коп, погладжуючи теплий чайник. — Тут був іще хтось? Хтось заявився до вас на чай? Адже чашок було дві, чи не так?

— Скажіть мені прямо — я під домашнім арештом?

Марс мені так і казав. Джош вирішив закрити мене в клітці та приставив охорону. Я під арештом, наче злочинець. Ось тільки маніяк до мене може проникнути, а сама я вийти з власного будинку не можу. 

— Ні. Ви не під домашнім арештом. Судової ухвали не було. 

Поліцейський ходив по кухні і йшов якраз у той кут, де лежав на підлозі револьвер. А за метр від нього — розсипані набої. 

Якщо він це побачить, мені не відбрехатись. 

— Стривайте, стривайте! — кинулась я до офіцера, перерізала йому шлях і затулила вид на той бардак своїм обличчям. — Якщо ви кажете, що жодного домашнього арешту немає, то я вільна? Вільна робити, що хочу?

— Так, мем. Само собою. У нас вільна країна, ніхто не може бути обмежений у діях інакше як на підставі закону чи рішення суду.

— Це означає, що я можу зараз одягнутися і вийти з дому?

Він схилився до мене і відповів на вухо:

— Ні. Ти цього не можеш зробити. — Його слова лунали наче вирок. Я справді під домашнім арештом. Лише неофіційно. Джош тримав мене в лещатах, наче я звірятко, а не жінка. Наче я не людина, а дивна річ. — А тепер відійди, будь ласка, убік. Дай мені оглянути твою кухню в пошуках доказів. 

— Яких доказів? — тремтів мій голос. 

З ока почала текти сльоза. Мимоволі. Я уявила собі, що Джош про все дізнається. Ще крок — і поліцейські побачать пістолет. Вони зрозуміють, що тут сталося щось погане. І заборонене. 

— Яких доказів? — повторив чоловік у поліцейській формі. — Доказів того, що тут хтось був. Ще хтось.

— Тут нікого... — зводило горло судомою, — нікого не було. Тільки я сама. 

— А чому ти тоді плачеш?

Він стер з моєї щоки сльозу. Я відчувала, як земля йде з-під ніг. Мене практично розкрили. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍