Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Розділ 15

Озеро виявилося неглибоким, але вода дійсно була надто холодною. Одежа вмить намокла й неприємно обліпила тіло. Додавав важкості та незручності у пересуванні наплічник з речами.

Олексій відкашлявся та озирнувся у пошуках Руори. Дівчина виявилася у кількох метрах від нього. Вона стояла по пояс у воді. І Олексій зловив себе на думці, що замилувався спокусливими вигинами її тіла. Але згадавши про пригоду й де вони знаходяться, відігнав непрохані думки та наблизився до дівчини.

– Ти в порядку? – запитав він, ховаючи її в обіймах. – Тремтиш вся.

– Я погано плаваю, – зізналася вона. – І моя мама… – Руора схлипнула.

– Твоя мама загинула на воді. Я пам’ятаю. Але вона була сама. А я поруч з тобою. Чуєш? – дівчина знову схлипнула, потім повільно кивнула. – На щастя тут неглибоко, – Олексій обережно торкнувся обличчя дівчини прибираючи пасмо волосся. – Хочеш, я заберу твій рюкзак, так тобі буде легше дістатися берега.

– Та ні, я впораюся. Дякую, – Руора глянула на берег, до якого, здавалося, дуже близько. Тільки вона вже зрозуміла підступи Фейського лісу. Тут все не таке, яким вважається. Ось й відстань знову може бути оманливою.

– Мрія! Мрія! – знову пролунало у них над головами.

– Та заспокойтеся вже! – крикнув Олексій. – Скільки можна нагадувати за платню? Краще б допомогли!

– Допомогли, допомогли! – повторили дві сині пташки, що кружляли у повітрі над озером.

– Не звертай на них уваги. Вони навмисно тебе дратують, – прошепотіла Руора. – Ходімо. Треба якнайшвидше вибратися на берег. Он вже й будиночок.

Олексій подивився на міст, точніше на залишки. Дивно, він здавався надійним, та й дошки виглядали новими. Цікаво, чому він зламався під ними? Але розміркувати над цим часу не було. Треба було вибиратися з води, адже таке купання не надто корисне для здоров’я.

На диво, шлях до берега вони здолали легко. Озеро ніби само хвилею виштовхнуло на берег мандрівників, що так необачно опинилися посеред водної стихії.

– Допомогли! Допомогли! – знову закружляли у повітрі пташки.

– Дякую, – прошепотіла Руора, подивившись нагору. Вона відчула потоки водної магії. Це стихія була для неї чужої, але вона могла відрізнити ці хвилі й була впевнена в тому, що лісні пустунки дійсно врятували їх.

Олексій та Руора стояли на кам’яній доріжці, а перед ними височився блакитний будиночок під червоним дахом, прикрашений чудернацькою ліпниною та візерунками на стінах. Пухові шапки з рожевих квітів, що більше скидалися на пташині гнізда, розташувалася на даху. Акуратний дерев’яний балкончик-тераса на другому поверсі ніби запрошував у гості. Здається, з нього дійсно зручно спостерігати за лісом та милуватися озером.

У вікнах будиночка привітно горіло світло.

– Схоже, ми на місці, – Олексій кивнув головою в бік будівлі. – Зайдемо всередину. Нам потрібно зняти мокрий одяг та й речі, мабуть, всі промокли.

– На місці, на місці, – знову проспівали пташки та першими направилися до дивної хатки, ховаючись поміж квітів на даху.

Олексій лише зітхнув. Його дратувало, що пташки повторювали за ним останні слова, але він дав собі слово не показувати це. Хтозна, може ці пташки дійсно здатні допомогти чи нашкодити.

Він товкнув дерев’яні двері, що вели у будинок. Вони легко відчинилися, й мандрівники опинилися у просторій кімнаті.

– Доброго вечора! Тут є хто? – прокричав чоловік всередину хати.

– Доброго! – пролунав знайомий голос десь збоку.

Озирнувшись, вони побачили феєчку Еліну.

– Дісталися таки. Оминули всі пастки. І навіть цілком готові віддати нам мрію, – Еліна задоволено дивилася на Олексія з Руорою.

– Тобто? Були варіанти? – здивувався чоловік. Схоже, їх недарма попереджали про перемовини з феями.

– Варіанти є завжди. Але про все поступово. Та проходьте ви, чого завмерли на порозі? Он там кімнати, – фея вказала рукою ліворуч, куди виходив довгий коридор, – відпочивайте та приводьте себе до ладу. В їдальні вже подана вечеря. Побачимося зранку.

Фея знову розчинилася у повітрі.

– Цікаво, а ще якісь іспити будуть? Чи одного купання вистачило? – нахмурився Олексій.

– Чого ти весь час бурчиш? – не витримала Руора. – Щось не подобається, то повертайся собі! Сам хотів знайти портал до рідного світу! Невже гадав, що все буде легко та просто?

– Та ні, – знизав плечима. – Вибач, то все нерви, – Олексій тряхнув головою. З волосся все ще капала вода.

– У мене теж нерви, але я цього не показую, – суворо промовила Руора, вона скинула з плечей важкий рюкзак, провела над ним рукою, з якою зірвалася синя хвиля, що огорнула наплічник й за кілька миттєвостей магічна хмарка з легким тріском розчинилася.

– Мої речі врятовані, – задоволено посміхнувшись промовила дівчина, спостерігаючи за реакцією Олексія.

Чоловік явно не очікував, що магія здатна на таке, тому дивився то на рюкзак, то на дівчину. Він навіть присів навпочіпки біля наплічника Руори й торкнувся його рукою. Сухий. Чудеса?

– Вражений? – усміхнулася вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍