Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

сцені він мав висіти. Я знов потягнувся до кнопки оплати. Скляний екран ковзнув убік, і вона пройшла всередину, наче виходячи з душу. Наблизилася до мене та плавно простягнула руку, зігнуту ківшиком.

— Скажи, чого ти хочеш, любчику, — гортанно промовила вона. Її голос без вокодерного ефекту здавався різким.

Я прокашлявся.

— Як тебе звати?

— Аненома. Хочеш дізнатися, чому мене так звуть?

Вона заворушила рукою. Позаду неї тихенько клацав лічильник.

— Пам’ятаєш, тут працювала одна дівчина? — запитав я.

Тепер вона займалася моїм паском.

— Любчику, жодна дівчина, яка тут колись працювала, не зробить для тебе того, що зроблю я. А тепер, як тобі…

— Її звали Елізабет. Звали по-справжньому. Елізабет Елліотт.

Її руки раптово опустилися, а з обличчя спливла машкара збудження.

— Що це за хрінь? Ти що, поліцай?

— Хто?

— Поліцай. Лягавий, — її голос почав підвищуватися. Вона відступила від мене. — У нас був такий…

— Ні, — я на крок наблизився до неї, і вона з явним знанням справи стала в захисну стійку. Я відступив і стиха мовив. — Ні, я її маги.

Напружена тиша. Вона гнівно поглянула на мене.

— Маячня. Ліззіна мамця на зберіганні.

— Ні, — я повернув її руку на свій пах. — Помацай. Там нічого нема. Мене зачохлили сюди, але я — жінка. Я не, я б не могла…

Вона трішки розігнулася й майже знехотя потягнула руками донизу.

— По-моєму, шикарна резервуарна плоть, — із недовірою зауважила вона. — Як ти просто виходиш зі зберігання, чому тебе не випускають під чесне слово в чохлі якогось дурнуватого наркоші?

— Не під чесне слово, — у мене в голові стрімко, наче зграя низьколітних реактивних бомбардувальників, пролетіла підготовка Корпусу для роботи під глибоким прикриттям, залишивши по собі інверсійний слід із брехні на межі правдоподібності та маловідомих деталей. Я так зрадів роботі над завданням, що в мені щось аж стрепенулося. — Знаєш, за що мене запроторили?

— Ліззі казала про психокрихти, щось…

— Так. Занурення. Знаєш, у кого я занурилася?

— Ні. Ліззі ніколи не говорила багато про…

— Елізабет не знала. А розголосу це так і не набуло.

Дівчина з важкими грудьми вперла руки в боки.

— То хто…

Я їй усміхнувся.

— Краще не знати. Дехто могутній. Той, кому вистачило влади, щоб витягнути мене зі стека й дати мені оце.

— Втім, не досить могутній, щоби повернути тебе у щось із піхвою, — в Аненоминому голосі досі відчувався сумнів, але до неї швидко, наче косяк пляшкоспинів під водою на рифі, наближалася впевненість. Їй хотілося вірити в цю казкову матір, що прийшла шукати загублену доньку. — Чому це тобі зробили крос-зачохлення?

— Є одна домовленість, — сказав я їй, наблизившись до істини, аби доповнити історію. — Ця… людина… мене витягає, а я маю дещо для неї зробити. Дещо таке, для чого потрібне чоловіче тіло. Якщо я це зроблю, то здобуду по новому чохлу для себе та Елізабет.

— Та невже? То ось чому ти тут? — в її голосі відчувалася гіркота, яка підказувала мені, що батьки ніколи б не прийшли шукати її до цього закладу. А ще — що вона мені вірить. Я завершив брехню.

— Із перечохленням Елізабет є проблема. Хтось блокує процедуру. Я хочу знати, хто й чому. Ти знаєш, хто її порішив?

Вона опустила голову й заперечно похитала.

— Дуже багато дівчат потерпає, — тихо промовила вона. — Але Джеррі покриває це страхуванням. Тут він молодець, навіть відправляє нас на зберігання, якщо видужувати доведеться довго. Але Ліззі вколошкав не постійний клієнт.

— Елізабет мала постійних клієнтів? Був серед них хтось важливий? Хтось дивний?

Вона підвела на мене сповнений жалю погляд. Я остаточно ввійшов у образ Айрін Елліотт.

— Пані Елліотт, усі люди, які сюди приходять, дивні. Інакше їх би тут не було.

Я вдавано поморщився.

— А… Хтось… Важливий?

— Я не знаю. Послухайте, пані Елліотт, Ліззі мені подобалася, вона реально добре повелася зі мною пару разів, коли я хворіла, та ми так і не зблизилися. Вона була близька до Хлої та… — вона зупинилась, а тоді поспіхом додала: — Ну, знаєте, нічого такого, але вони з Хлої та Мак усім ділилися — ну, знаєте, розмовляли і все таке.

— Я можу поговорити з ними?

Вона швидко оглянула кутки кабінки так, наче щойно почула якийсь непоясненний звук. Вигляд у неї був зацькований.

— Вам краще цього… Не робити. Джеррі, розумієте, він не любить, коли ми розмовляємо з людьми. Якщо він нас застукає…

Я вклав у свою позу й тон усю переконливість посланця.

— Ну, може, ти б могла спитати за мене…

Здається, її очі виражали ще більший страх, однак голос жінка опанувала.

— Авжеж. Я порозпитую. Але не… Не зараз. Вам треба йти. Вертайтеся завтра о цій самій порі. До цієї ж кабінки. Я буду вільна. Скажіть, що ви домовилися про зустріч.

Я обіруч узяв її долоню.

— Дякую, Аненомо.

— Мене звати не Аненома, — раптом сказала вона. — Мене звати Луїза. Звіть мене Луїза.

— Дякую, Луїзо, — я ще тримав її за руку. — Дякую за це…

— Послухайте, я ж нічого не обіцяю, — спробувала різко відказати вона. — Я лиш пообіцяла запитати, більш нічого. А тепер ідіть. Будь ласка.

Вона показала мені, як скасувати решту платежу на терміналі для внесення коштів, і двері негайно відчинилися. Нічого не змінилося. Я більше нічого не сказав. Не спробував торкнутися її знову. Я вийшов у відчинені двері, залишивши її стояти там зі складеними на грудях руками й опущеною головою; вона дивилася на вистелену атласом підлогу кабінки так, наче бачила її вперше.

У червоному світлі.

Вулиця за стінами клубу не змінилася. Двоє торгівців нікуди не поділися й завзято вели перемовини з величезним монголом, який спирався на капот машини й дивився на щось у себе в руках. Восьминіг вигнув руки, пропускаючи мене, і я вийшов у мжичку. Монгол підвів очі, коли я пройшов повз нього, і його обличчя пересмикнуло: він мене впізнав.

Я зупинився, розвернувся посеред кроку, і він знов опустив погляд, бурмочучи щось торгівцям. Пробудилася нейрохімія, і мене зсередини неначе облило холодною водою. Я пройшов вулицею до машини, і небагатослівна розмова тих трьох чоловіків негайно припинилася. Вони сховали руки в торбинках і кишенях. Мене щось підштовхувало, щось практично не пов’язане з поглядом, який кинув на мене монгол. Щось темне, що розправило крила, побачивши малопомітну вбогість кабінки, щось некероване — Вірджинія Відаура мене б за таке вилаяла. Я чув, як мені шепоче на вухо Джиммі де Сото.

— Чекаєте на мене? — спитав я, говорячи монголові у спину, і