Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Міранда

Наступного дня в Ліни був перший урок магії з Мірандою. Саме тому тітка розбудила її рано, не зважаючи на те, що Ліна майже всю ніч не спала, бо на горищі голосно гарчав та стукотів упир. На сніданок Руфик подав їм чорний чай та тости з полуничним джемом. Хоч сніданок і був дуже смачним, та Ліні і маленький кусіньчик не ліз в горло, так вона хвилювалася. Тітка дивилася як Ліна знехотя пережовувала свою їжу і посміхалася.

– Якщо будеш так довго їсти, ми і до завтра не встигнемо, – сказала вона сміючись. – Ходімо вже.

Ліна радісно встала, подякувала Руфику і побігла до своєї мітли. Руфик їх ще звечора підготували: протер від пилу та поставив біля дверей. Тому зараз вони з тіткою одягли теплі плащі, шапки та рукавиці, сіли на мітли і піднялися в небо. Руфик провів їх поглядом з вікна і далі продовжив свої хатні справи.

– Це дуже добре, що пані Реґіна вирішила відправити Ліну на навчання до пані Міранди. Мій друг Хомко розповідав, що вона такі чудеса вміє, що Відьомській Раді і не снилося, – сказав він Багірі, яка спала собі на підвіконні.

Кішка, у відповідь, ліниво позіхнула і знову зажмурила очі. Руфика це дуже образило.

– Тебе зовсім не цікавить життя хазяйки, – знову сказав він. – І як тільки можна бути такою байдужою.

Та кішка лише перевернулася на інший бік і солодко заснула.

Міранда жила далеко, аж за сусіднім селом. Її будиночок можна було б одразу помітити навіть якби він стояв серед десятків інших, таким чудернадським він був. Будинок був низьким, одноповерховим. З одного боку дах похилився донизу, піджавши під себе одну зі стін. Здавалося, ще трохи і він дістане до землі. Стіни будинку були розписані малюнками різних рослин та тварин. Паркану біля нього не було, лише жива огорожа, що відгороджувала його від села. А от до лісу прохід був відкритий.

Тітка підійшла першою і постукала в двері. Ліна виглядала з-за її спини. Спершу ніхто не відчиняв. Потім в будинку почулися кроки і двері відчинилися. На порозі стояла Міранда. Побачивши Реґіну, вона радісно посміхнулася і привіталася.

– Я тобі ученицю привела, – сказала Реґіна кивнувши на Ліну.

– О, пані Ліно, – вражено сказала Міранда, і трохи знітилася, – я зовсім забула, що ви будете сьогодні. Я навіть вдома не прибрала. Заходьте в дім, я хоч чаю поставлю.

– Це зовсім зайве, – відповіла Реґіна, – якщо ти не проти, я залишу Ліну з тобою, бо мені ще потрібно по справам злітати.

– Так, звісно, – сказала Міранда, все ще розгублено.

Реґіна підморгнула Ліні, побажала їй успіхів і полетіла. Ліна і Міранда ще якийсь час дивилися їй у слід. Ніхто з них нічого не говорив. Ліна перевела погляд на Міранду. Та все ще задумливо дивилася у слід Реґіні.

– Ах, – раптом наче згадала вона про Ліну, – чекай мене тут, я зараз.

Вона зникла в будинку, зачинивши за собою двері. Ліна залишилася стояти на вулиці. Через декілька хвилин Міранда повернулася. Тепер вона виглядала по-іншому: волосся її було зібране, одягнута вона була у гарний темно-зелений плащ.

– Тепер ходімо, – сказала вона.

Міранда переступала маленькими кроками, але йшла швидко і Ліні доводилося весь час пришвидшувати крок, щоб встигнути за нею.

– Куди ми йдемо? – запитала Ліна.

– В одне особливе місце, – загадково сказала Міранда. – Та спершу, в мене є одна справа.

Міранда постійно дивилася вгору, оглядала кожне дерево і весь час щось до себе бурмотіла:“Не тут, і не тут, і це ще не воно”.

– Ось воно! – радісно скрикнула Міранда і нарешті зупинилася.

Ліна здивовано подивилася на неї. А відьма тим часом почала щось шукати в себе у кишені. Спершу звідти випало декілька соломинок, а тоді Міранда дістала пташку з довгим клювом і червоним животиком.

– Це – дятел, – сказала вона Ліні, – дуже корисна пташка. Весною він випав із гнізда і зламав крило. Я його усе літо виходжувала. Дятел сказав мені, що його родина сьогодні відлітає і вони домовилися зустрітися біля цього дерева. Вони уже дуже запізнюються, інші вже давно полетіли.

Міранда розтулила долоню.  Птах махнув крилами і випурхнув з її рук. В повітрі до нього приєдналося ще декілька птахів і вони разом зникли за деревами.

– Ви вмієте розмовляти з птахами? – запитала Ліна, коли вони пішли далі.

– Не зовсім, – відповіла Міранда. – Щоб говорити, потрібно знати мову, а я не знаю мови птахів. Але я їх розумію, а вони мене.

Вони зайшли глибше в ліс і опинилися на невеличкій галявині.

– Ми на місці, – повідомила Міранда.

Ліна окинула поглядом галявину і не побачила нічого особливого.

– І що ми тут будемо робити? – запитала вона.

– Поглянь он туди, – показала десь на землю Міранда.

Ліна побачила там джерельце з якого витікала невеличка річечка.

– Це – джерело, – розчаровано сказала вона.

– Це не просто джерело, – відповіла Міранда дуже серйозно. – Це – серце лісу. З нього починається уся магія і завдяки ньому ліс живе.

Ліна підійшла ближче і почала уважніше розглядати джерельце.

– Чаклувати над природою та природними стихіями – це особливий дар, який мають далеко не всі чарівники, – продовжувала Міранда. – Ти, Ліно, одна з тих, хто його має. Але для того щоб навчитися його використовувати потрібен дозвіл.

– Дозвіл? – здивувалася Ліна, – Від кого, від Відьомської Ради?

– Ні, – відповіла Міранда засміявшись, – Відьомська Рада звичайно ж дуже могутня і керує багатьма речами, але сили природи їй не підвладні. Дозвіл потрібен від того, у кому природа зароджується – джерела.

Раптом Міранда знову відволіклась і задивилася кудись в сторону.

– Ох, знову вітер гілки пообламував і в річечку накидав, – скрикнула вона, а потім звернулася до Ліни, – Я відійду по справам, а ти потім скажеш чи дало джерело дозвіл.

– Але як я дізнаюся про це? – запитала Ліна, .

– Ти зрозумієш, – відповіла Міранда, вже навіть не звертаючи уваги на Ліну, – це не складно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍