Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

24
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:
шкіряний портфель з документами.

— О, — промовив Гораціо, — докторе Батіст, Ерза. Дякую, що приєдналися до нас. Це Маржан Дастані. Вона тут через карбункула.

Чоловік, доктор Батіст, підійшов, щоби стати поруч із Гораціо. Він озирнувся й оглянув мене з ніг до голови з явним презирством. Жінка, Ерза, трималася подалі від вольєра мантикори. Вона кивнула в мій бік і, як мені здалося, усміхнулася, хоча через тіняву було важко сказати.

— Доктор Батіст — керівник нашої медичної команди, — сповістив Гораціо. — Він доглядає за всіма цими тваринами.

— Навіть за цією? — запитала я, вказуючи в темряву.

Доктор Батіст кинув на мене зневажливий погляд. Припускаю, він збирався промовити уїдливий коментар, але перш ніж спромігся хоч на слово, щось промайнуло всередині вольєру й сильно вдарило по склу прямо під моїм облич­чям. Я підскочила і скрикнула. Доктор Батіст також підскочив. Мені здалося, що я почула, як Ерза засміялася — чи то з мене, чи то з доктора, було важко сказати. Гораціо так і стояв незворушно на місці, коли чорний, сегментований хвіст скорпіона опустився на піщану підлогу загону, а потім потягнувся назад у темряву.

— Ми видалили мішечки з отрутою, — сповістив доктор, трохи отямившись, — але жало все ще може проткнути артерію.

Я зробила крок до скла. Те, що я вважала за темряву, вияви­лося насправді похмурим відтінком помаранчевого. Я приту­лилася обличчям до товстого скла і вдивлялась у тьмяне світло. Сухий жар випромінювався зсередини. Спочатку я нічого не бачила. Потім темрява розсунулась, і з’явилося обличчя.

Легенда твердить, що мантикора має хвіст скорпіона, тіло лева та людське обличчя. Я б сказала, що це приблизно так, крім обличчя. На ньому є шкіра, два ока, один ніс, один рот, більш-менш у всіх очікуваних місцях. Але немає нічого людського.

Той, хто його туди помістив, і гадки не мав, для чого насправді дано обличчя чи як люди користуються ним. Ми не помічаємо, наскільки рухливе людське обличчя і як багато людського є в цих незначних тиках чи посмикуваннях, поки не побачимо протилежне. Брови мантикори були гладенькими, наче галька. Повіки не кліпали. Ніздрі не роздувалися ні на йоту. Кутики губ були ледь підняті в подобі усмішки, а поза тим обличчя мантикори було абсолютно порожнім — гладка маска смерті на блідій шкірі. І навіть той натяк на усмішку, здавалося, застиг на місці. Обличчя мантикори не мало жодного натяку на емоції, жодних ознак життя.

Окрім її очей — червоних, котячих, що втупилися в мене, відстежуючи кожен мій рух. Тривалий час ми просто дивилися одне на одного, намагаючись зрозуміти. Потім, дуже повільно, мантикора виринула з темряви. На її лев’яче тіло вперше пролилося світло. Під темним хутром мантикори запульсували товстезні м’язи. Вона випросталася на широких, пласких лапах, не зводячи з мене очей.

Хворобливий жах пронизав мене наскрізь. Я не хотіла наближатися до цієї тварини. Я не хотіла відчувати те, що відчувала вона, чи знати те, що знала вона. Я не хотіла всього цього у своїй голові.

Щойно її лапа опустилася на підлогу, мантикора видала високий, ніжний нявкаючий звук. М’язи її лап смикнулися. Вона зробила ще один крок, і знову видала тихий стогін. Її обличчя не виражало жодних емоцій.

— Що це? — запитала я. — Що це за звук?

— Вона завжди так робить, коли рухається, — сказав доктор.

Ще одна лапа опустилася. Ще один свистячий стогін болю.

— Коли вона ходить, — сказала я.

— Я так і сказав, — промовив доктор.

— Ні, ви сказали: «коли рухається». А це відбувається, коли вона ходить.

Ще одна лапа обережно опустилася. Ще одне скімлення, і саме в той момент, коли мантикора ступала на землю. Я відчула запаморочливий трепет тріумфу, майже достатній, щоб заглушити страх. Я точно знала, що з нею було не так. Я повернулася до лікаря.

— Їй видалили кігті, докторе Батіст?

Лікар застиг:

— Я сподіваюся, ви не піддаєте сумніву наші можливості. Ми маємо найсучасніше хірургічне обладнання у світі, найкращий заклад та найдосвідченіший персонал, яких нема в жодній приватній клініці світу.

— Ви видаляли їй кігті? — продовжувала допитуватися я.

— Ми провели стандартну, мінімально інвазивну про­цедуру.

Я могла б закінчити на цьому розмову. Так, напевно, було б краще для всіх нас, якби я це зробила. Але я не могла втриматися.

— Ви провели тендонектомію.

Гораціо окинув мене здивованим поглядом. Я пояснила:

— Він перетяв сухожилля, які давали їй можливість випускати кігті. Хіба не так, докторе?

Придивляючись ближче до лап мантикори, я могла бачити крихітні трикутники чорного кератину, що тягнулися з кожного пальця.

— Ви встановили пазурі так, аби їх можна було побачити, але щоб вони не могли поранити, а потім ви перетяли сухожилля. Чи не так?

Доктор мовчав.

— Кігті вросли в її шкіру, — заявила я. Це було очевидно. Очевидніше не буває. Наша клініка за всі роки пролікувала принаймні дюжину домашніх котів із такою самою проблемою, і це завжди злило мого батька. — Ймовірно, що вони проросли у м’язи чи кістки. Ви повинні це вилікувати, інакше вона буде мучитися до кінця свого життя.

Доктор перевів погляд із мене на Гораціо.

— Це сміхота! — заволав він. — Цій дівчинці скільки? Дванадцять? Вона взагалі не мала би тут бути.

— Мені п’ятнадцять, ти, зарозумілий засранцю, — сказала я. — І ти знаєш, що я права.

Гораціо якусь мить помовчав, потім поглянув на мантикору, яка все ще дивилася на нас зі спокійною злобою. Потім поглянув на доктора. Потім поглянув на мене.

— Ти впевнена?

— Ви можете зробити рентгенівський знімок і переконатися особисто, — сказала я, — але я впевнена.

Гораціо замислився, доктор Батіст витріщився на мене, а Ерза, десь у темряві, ймовірно, насолоджувалася цією ситуацією.

— Цікаво, — сказав нарешті Гораціо. — Ми обговоримо це пізніше.

Після цього він знизав плечима й повів нас далі. Відчуття хворобливого жаху ще довго не покидало мене, навіть коли чорний вольєр із мантикорою зник з поля зору.

Нарешті ми зупинилися біля скляної панелі, крізь яку виднівся густий, вільглий ліс.

З гілок товстих дерев інжиру звисали в’юни, а менші паго­ни тягнулися до крони та сонячного світла. Вологий туман над склом надавав усьому краєвиду якогось м’якого, розмазаного вигляду.

— Карбункул, — сказав Гораціо. — Вона зазвичай перебуває в кінці вольєру.

— Що я повинна робити? — запитала я.

— Змусь її віддати тобі камінь, — сказав він. — Вона повин­на віддати його тобі добровільно, інакше нічого не вийде.

1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"