Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

— 14.

— Дейлан, де тебе чорти носили? — роздратовано прошипів Фергус, коли перед ним розчахнувся портал і з нього вийшов Тарсефтаріс. В його голосі бриніло неприховане роздратування, а руки нервово стискали руків'я меча. — Я мусив сам зустрічатися з батьком, щоб пояснити нашу невдачу!

— Що за емоційна зустріч? — Дейлан з легкістю зняв з обличчя маску, оголюючи саркастичну посмішку. — Дівчина втекла. І не без допомоги демона, який її власне і врятував.

— Думаєш, я дурень?! — Фергус нахилився ближче, в його очах спалахнула лють. — Якби вона не втекла, ти б уже приволік її сюди! Хіба це можливо, — Арґас змінив тему розмови, — відразу після перенесення встановити зв'язок між людською душею і демоном?

— Будь я демоном, я б, можливо, відповів тобі точніше, — холодно кинув Дейлан, недбало розстебнувши плащ і поправивши меч на поясі. — Але навіть мене дивує, як за такий короткий термін у звичайної жінки виникла комунікація з Офіукусом. Це… нетипово.

— Морраґули переслідуватимуть її? — нетерпляче запитав Фергус, підійшов ближче, кидаючи тривожний погляд в бік Дейлана. — Вони зможуть знайти її? Батько лютує. Якщо ми не повернемо її найближчим часом… краще не уявляти наслідки.

— Ренвальд чекав двадцять років, ще трохи почекає. Офіцкус – головний демон, а ще є решта дванадцять. Він же не гадав, що це буде легко, — спокійно відповів Дейлан, знизуючи плечима. — Спіймати вмістилище демона - це не на ринок за овочами сходити.

— Дейлан, — голос Фергуса раптом змінився, ставши тихішим, але небезпечнішим, — ти хочеш, щоб я нагадав тобі, чиє життя залежить від мого батька?

Відчуття напруги в повітрі стало відчутним, ніби невидима нитка натяглася до межі. Очі Дейлана звузилися, і він повільно відвернув голову до Фергуса. Кілька секунд було чутно лише тріскотіння полум'я від світильників у кам’яній залі.

— Ти зараз мені погрожуєш? — здавалося, що навіть повітря навколо застигло від цієї репліки.

Фергус відчув, як його горло пересохло, але не відвів погляду. Він добре знав, що цей обмін словами — тонке лезо, на якому вони обидва балансували. Дейлан завжди був складною загадкою, чийого кінця Фергус не міг передбачити. Зараз перед ним стояв не просто ворог чи союзник, а людина, чиї можливості виходили за межі розуміння.

Дейлан був сильнішим не лише за нього, але й за самого Ренвальда, його батька. Це було очевидно з кожної їхньої зустрічі. Фергус не знав усіх здібностей Дейлана, не мав повної картини його можливостей. Єдине, що рятувало Фергуса і тримало баланс у їхніх стосунках — це слабкість Тарсефтаріуса: його молодша сестра. Її життя зараз було в небезпеці, і це давало Фергусу важіль впливу. Саме потреба врятувати її змушувала Дейлана діяти обережніше.

Однак, керувати ним не завжди вдавалося. Останнім часом Дейлан дедалі частіше вислизав з-під контролю, роблячи хід за своїм власним задумом. Його холодний розум і схильність до ризику робили ситуацію вкрай небезпечною.

— Я не погрожую, Дейлане, — тихо промовив Фергус, намагаючись утримати впевненість у своєму голосі. — Я лише нагадую тобі, що час грає проти нас усіх. Якщо ми втратимо дівчину, твою сестру буде важче врятувати. І ти це знаєш.

Дейлан трохи знизав плечима, його погляд залишався байдужим, хоча десь глибоко в очах промайнуло невдоволення.

— Важче - не означає неможливо, — сухо відповів він. — Я не втрачу її. Морраґули знайдуть дівчину. Це питання часу.

Фергус кивнув, намагаючись не показати хвилювання. Він знав: Дейлан діяв за власним планом. І якщо вони не виконають завдання, це принесе хаос не тільки в їхні плани, але й в їхні долі.

Коли Дейлан знову відкрив портал, пурпурові й чорні спалахи закрутилися, вириваючи з повітря темну енергію. Фергус раптово спохопився, його серце стукало швидше від відчуття, що події вислизають з його контролю.

— Куди ти? — запитав він, голос наповнився нервовим поспіхом. — Я з тобою!

Дейлан навіть не повернувся до нього, його рука вже була піднята до темної завіси порталу. Він затримався на мить, але не з жалю чи вагань, а просто щоб дати відповідь, яка б одразу припинила будь-які намагання Фергуса втрутитися.

— Ні! — його голос був твердий, наче лезо, що розтинає повітря. — Це не твоя справа.

Фергус відчув, як хвиля обурення піднялася всередині нього, але страх перед Дейланом змусив його стиснути зуби й утримати язик за зубами.

— Мене теж це стосується! — настирливо промовив він, зробивши крок уперед. — Якщо ти вирушиш сам, ми втратимо контроль над ситуацією!

Дейлан обернувся, його очі блищали темною магією, здавалося, що він уже був десь далеко, подумки в іншому світі.

— Втратимо контроль? — насмішкувато перепитав він, зупинившись у самому проході порталу. — Ти ніколи не мав його. Я сам приведу дівчисько до Ренвальда.

З цими словами він зник у темряві, портал замкнувся за ним, залишивши Фергуса в холодному просторі тронної зали, де відчуття безсилля та тривоги ставало дедалі важчим.

***

На світанку вони вирушили далі до чаклуна. Попри відсутність м'якого ліжка та скромні умови ночівлі, Астель прокинулась відпочившою. Відразу відчула щось тепле на собі — куртка Сефта, акуратно накинута на її плечі, зігрівала її навіть після прохолодної ночі. Вона підвелася, оглянувшись навколо, і побачила Сефта, який вже збирав речі та готувався до подорожі.

Тепла хвиля подяки розлилася в її грудях, але Астель залишила це при собі, просто міцніше притиснувши куртку до себе на мить, перш ніж підвелася. Сефт, не помітивши цього, продовжував збирати спорядження, перевіряючи, чи всі кристали, що слугували захистом вночі, зібрані та сховані в його поясну сумку.

— Встала? — кивнув він, побачивши, як Астель потягується. — Тоді вирушаємо. До чаклуна можна дістатись за кілька годин шляху, якщо пощастить ввечері будемо в нього.

Астель кивнула, мовчки повертаючи йому куртку, і вони разом вирушили в дорогу, залишивши за собою тихий ліс та струмок.

— Ти ж казав кілька днів?

— Хіба я таке казав? — спантеличено він поглянув на неї. — Обмовився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍