Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

Він викинув у смітник своє розтале непочате морозиво.

- Пола, ти особлива дівчина. І у нас могло б щось вийти. Але між вами якийсь мені незрозумілий і, загалом, нездоровий зв'язок. Я більше не хочу в це втручатися.

І Рей пішов. І вони з Ліамом самі. І вона теж викинула своє морозиво в смітницю. Він все стріляє, стріляє, стріляє. І ніяк не вб'є. А шкода.

- Своїм невгамовним і дурним бажанням відчути біль ти заподіюєш його іншим людям, які на нього не заслуговують, - Пола навіть не дивиться на однокурсника. Занадто багато було кинуто їй в обличчя. Не вивернуто навиворіт. Правда, звісно. Але подано не як обід у ресторані, а як м'яч у бейсболі.

- Ти ж знаєш, я ніколи не зможу його відчути.

- А, по-моєму, ти вже його відчуваєш. Тільки не знаєш, як із ним впоратися. А я поки що не знаю, як впоратися з тобою.

 

Ліам уже тисячу разів дорікнув собі за нестриманість. Але, мабуть, у той момент він хотів, щоб усе вийшло саме так. Ревнощі? Напевно, це почуття так називається. Чого він цим домігся? І в який бік іти далі? Він хоче, щоб було це "далі"? Давно. Тільки простіше ховатися за маскою страждальця, накинувши одяг байдужості, ніж спробувати хоч що-небудь зробити.

- Я зрозумів, що вона тобі небайдужа, - каже Ді Трой. Вони сидять із Ліамом на баскетбольному майданчику. - Тобі вже довгий час потрібен був хтось на зразок неї. Однак ти даремно ховаєшся в панцир. Вилазь звідти і починай робити хоч якісь кроки. Інакше постійно будеш просто глядачем. І побачиш у вікно, як вона йде.

 

- Я все зламав? - якось удень Ліам стояв на порозі будинку Поли.

- А ти прийшов полагодити? - дівчина відсторонено дивилася на гостя.

- Якщо це підлягає ремонту. Чи вже пізно?

- Зараз важко визначити серйозність ушкодження. Поки тільки знаю, що якась деталь не працює.

- Можна спробувати виправити. Ну, або, в крайньому разі, купити нову. Що скажеш?

- Що сказати? А нехай піде сніг.

- Але зараз серпень, Пола!

- У тебе завжди все складно.

Сніг влітку? Це розцінювати як відмову чи провокацію? Подивимося, що тут можна зробити. Виклик прийнято.

 

- Це хуліганство, Джудіт! Треба заявити в поліцію. Хто це зробив? Мабуть, воно з'явилося вночі.

Ранній ранок. Пола увійшла на кухню і застала обурених батьків біля вікна. Привіталася і зробила ковток шоколадного молока.

- Може, й хуліганство, але дуже красиво. Ти тільки подивися, - відповіла мама, із захопленням роздивляючись двір.

- А хто це буде прибирати?

- Хто що зробив? - Пола теж підійшла до вікна. Що?

Усе подвір'я, ґанок, клумба з квітами, лавка - усе всипане штучним снігом.

- Пола, ти в курсі, що відбувається? - запитав батько.

- Зима? - припустила дівчина. Вона побачила авто однокурсника на іншому боці дороги.

Дівчина відчинила двері, обережно босоніж ступила на сходинки й озирнулася. На даху, вікнах і кущах теж лежав сніг. Газон увесь був застелений сніговим килимом. І навіть сніговик стояв на доріжці біля будинку. Казково. Несподівано. Вона й подумати не могла, що він виконає.

Пола неквапливо пішла туди, де чекала Tesla, грайливо підкидаючи сніг ногами. Повіяв вітер, і з даху будинку пухнаста прикраса закружляла і посипалася зверху, немов справжній снігопад. Дівчина замилувалася. Вражаюче. Чарівно. Неймовірно.

- Де шапка й чоботи? - поцікавився Ліам, коли Пола підійшла до машини.

- Загартовуюся.

- Ульотний комбінезончик, - однокурсник вказав на джинсовий одяг партнерки по завданню.

- Ульотний? Лети.

- А ти б хотіла?

- Можливо.

Ліам довго вивчав погляд Поли.

- Ти шкодуєш, що все так вийшло?

- Я шкодую, що все не так вийшло. Не так, як хотілося спочатку. Не так, як я про це думала. Не так, як Рей того заслуговує. Він тут ні до чого. Чому ти посміхаєшся? - обурилася дівчина.

- Та так. Нічого.

- Нічого - це що?

- Від тебе пахне шоколадним молоком. І дитинством.

- Від мене пахне дитинством? Це ти засипав весь мій двір снігом!

- Як ти й просила.

- Гаразд. І що тепер буде далі? Стосунки, пропозиція, сім'я?

- А що буває далі в таких випадках? Треба ввести в пошуку, - він витягнув із кишені телефон. - Але не сім'я. Це точно. Сім'я - це коли двоє дорослих із любов'ю та оптимізмом тягнуть за собою візок із дітьми. А ти сама ще дитина. Тому, напевно, просто куплю тобі цукерку на паличці.

- Домовилися.

- Сідай.

- Але я навіть без взуття!

- Дати тобі своє?