Читати книгу - "Макбет"

стояв старий чорний локомотив. Стояв колесами на восьми метрах автентичних рейок тієї залізниці, яка вела колись до столиці. — Банко каже, що її треба запустити знову. Нам треба очиститися й діяти по-новому. А в нашому місті ще збереглась енергія добра.

— Що ж, сподіваюся, що так воно і є. Але повернімося до вчорашнього вечора, — запропонувала Леді, покрутивши в руці склянку з вином. Вона бачила, що Макбет позирає на її декольте. Жінка вже звикла, що чоловіки робили це постійно, і від цього їй не було ані зимно, ані парко. Знала лише, що свої жіночі принади може час від часу використовувати, а інколи — не використовувати, як і будь-яке інше бізнесове знаряддя. Але його очі були інакшими. Сам він був інакшим. Він не був їй потрібен — приємний і приязний полісмен з нижчого щабля поліцейської ієрархії. Леді поглянула на його руку, коли він взяв стакан з водою. Товсті жили на засмаглій руці. Макбет явно старався при нагоді вибиратися за місто.

— А що б ти зробив, якби Коллум не погодився грати у блекджек?

— Не знаю, — відповів Макбет, дивлячись на неї.

Карі очі. Люди в цьому місті мали блакитні очі, але, звісно, їй траплялися чоловіки й з карими очима. Але… не з таким впевненим поглядом. І водночас таким вразливим. Господи, невже ж вона закохалася? В такому віці?

— Не знаєш? — здивувалася вона.

— Ти ж сказала, що він є гравецем-наркоманом. Тому я й розраховував на те, що він не встоїть перед спокусою зіграти ще раз. І ризикнути всім.

— Бачу, тобі доводилося часто бувати в казино.

— Та ні, — розсміявся він хлопчачим сміхом. — Я навіть не знав, які карти мені випали — фартові чи ні.

— Шістнадцять проти туза? Як на мене, то не фартові. А чому ти був такий впевнений, що він зіграє? Твоя історія була не надто переконливою.

Макбет знизав плечима. Вона зазирнула у свою склянку з вином. І раптом все зрозуміла: він знав, що таке хвороблива пристрасть.

— Чи ти засумнівався хоч на мить, що тобі вдасться зупинити його, перш ніж він встрелить Джека?

— Засумнівався.

— Правда?

Молодий полісмен відсьорбнув зі склянки. Схоже, згадувати про вчорашнє йому не дуже хотілось. То, може, змінити тему? Чи не треба?

— Розкажи мені більше про це, Макбете, — попросила жінка, перехилившись через стіл.

Він поставив свою склянку.

— Щоб людина знепритомніла, не встигнувши натиснути на курок у подібній ситуації, треба або вистрелити їй в голову, або перерізати сонну артерію. Як ти бачила, з перерізаної артерії хлинув сильний, але нетривалий струмінь крові, а решта витекла поволі. Кисень, який потрібен мозку для роботи, вихлюпнувся разом із першим струменем, а це означає, що Коллум знепритомнів уже тоді, коли його кров ще не встигла впасти на стіл. У мене було дві проблеми. Перша полягала в тому, що ідеальна відстань для метання ножа становить п’ять кроків. Я ж сидів значно ближче, але, на щастя, кинджали, якими я користуюся, добре збалансовані. Тому, хто не має достатнього досвіду, кидати їх важче, проте досвідченому метальнику скоригувати обертання такого ножа значно легше. Другою проблемою було те, що Коллум сидів таким чином, що я міг поцілити йому в сонну артерію лише з лівого боку. Тобто, кинувши ножа правою рукою. А я, як ти могла вже помітити, шульга. Мені просто трохи пощастило. Але зазвичай мені не везе. До речі, яка карта мені випала?

— Пікова дама. Ти програвав.

— От бачиш!

— Ти невезучий?

— У грі — точно невезучий.

— А в чім везучий?

Макбет замислився. І похитав головою.

— Та ні, в коханні я теж невезучий.

Вони обоє розсміялися. Цокнулися келихами — і знову розсміялись. На мить вона заплющила очі. Їй ніби почулося, як дзенькотять крижинки в бокалах біля бару. Як торохтить кулька на рулетці. Як тьохкає її серце.

— Що? — спитав він, кліпаючи очима в темряві.

Вона повторила:

— Ти маєш убити Дункана.

Леді прислухалася до звуку власних слів, відчула, як вони набирають силу, ростуть у неї в горлі й поглинають серце, що несамовито калатало.

Макбет сів у ліжку, пильно придивляючись до неї.

— Люба, ти прокинулася чи розмовляєш уві сні?

— Ні, я не сплю. А ти знаєш, що маєш зробити.

— Тобі наснився кошмар. А тепер…

— Ні! Ти лишень сам подумай. Все дуже логічно: або він, або ми.

— Невже ти гадаєш, що Дункан бажає нам зла? Тим паче, що він тільки-но підвищив мене по службі.

— Ти можеш називатися начальником ВБОЗу, але фактично завжди залежатимеш від його примх. Якщо хочеш закрити «Обеліск», якщо хочеш очистити від наркоторговців територію біля «Інвернессу» та збільшити присутність поліції на вулицях міста, щоб городяни почувалися в безпеці, ти мусиш стати старшим комісаром. І все це — лише дрібниці. Лишень подумай, любий, про ті великі цілі, яких ми могли би з тобою досягти, якби ти посів посаду начальника поліції!

— Але ж саме Дункан і поставив перед собою великі цілі, — розсміявся Макбет.

— Я не сумніваюся, що він справді щиро цього бажає, але для досягнення великих цілей старший комісар потребує широкої народної підтримки. А для мешканців нашого міста Дункан — просто сноб, який забезпечив собі призначення на керівну посаду так само, як Кеннет і Тортелл. Серця людей завойовують не красивими словами, а сутністю. А ми з тобою належимо до тих людей, Макбете. Ми знаємо те, що знають вони. Прагнемо того, чого прагнуть вони. Ось послухай: Іменем народу. Для народу. За допомогою народу. Зрозумів? Лише ми маємо право це казати.

— Я розумію, але…

— Але що? — спитала вона, погладивши йому живіт. — Невже ти не хотів би стати начальником? Невже ти не та людина, яка прагне піднятися вище? Невже тобі подобається цілувати чужі чоботи?

— Ні, не подобається. Але, набравшись терпіння, з часом можна опинитися нагорі. Все ж таки як керівник ВБОЗу я — номер три.

— Але кабінет старшого комісара не призначений для таких, як ти, мій любий! Подумай про це. Тебе призначили на цю посаду, аби вдати, наче ми їм рівня. Але вони ніколи не дадуть тобі найвищу посаду. Принаймні з власної волі. Ми маємо нею заволодіти.

Макбет перекотився на інший бік, повернувшись до неї спиною.

— Забудьмо про цю розмову, кохана. Так само, як ти забула, що начальником поліції стане Малкольм, якщо з Дунканом щось трапиться.

Вона схопила його за плече й перекотила назад — тепер вони знову лежали лицем до лиця.

— Я нічого не забула. Я пам’ятаю, що Геката сказав: