Читати книжки он-лайн » Гумор 😂🤣🃏 » Матір, Кайла Броді-Тернер

Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

50
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

З моїм топографічним кретинизмом, я півгодини блукала навколо будинку, який мені потрібен, і не підозрювала про це. Була друга година дня, сонце стояло високо в небі, але гадаю Ітака про це не знала, бо сонце було заховане за щільними сірими хмарами. Загалом, я прочистила горло і постукала у двері молоточком у вигляді бронзової долоньки. Двері відчинила крупна жінка з очима, дуже схожими на очі Лів. У неї було сальне темне волосся, підняте крабом, довгий плащовий сарафан із рукавом до ліктя, зморшки навколо очей, бліді розтягнуті губи і веснянки на переніссі. Вона терла рушником руки і запитально дивилася на мене.

– Я подруга вашої доньки.

Вона кивнула.

– Мені не потрібні співчуття.– вона смикнула дверну ручку.

Я сперлася у двері рукою.

– Ей! Я розумію, що вам важко, але я не для того перелетіла таку кількість простору, щоб сказати вам те, що ви й так чуєте звідусіль. Я прийшла нагадати, що у вас там онук. І йому потрібен дім. Лів хотіла цю дитину, а ви її викидаєте?

– О, так ти тепер захисниця прав дітей, а? – роздратовано кинула вона.– Думаєш мене хтось питав, чого хочу я? А? Забрати дитину? Вибач, уже одна є.– вона відчинила двері ширше, і я глянула в зал. Біля телевізора стояло крісло, ну знаєте, спеціальне крісло для людей з обмеженими можливостями, знерухомлених, не балакучих і з сумними, не розуміючими очима, з рясним слиновиділенням, у цих кріслах з усякими пікалками, дротами і датчиками. Я бачила тільки потилицю того, хто сидить, і чула його важке булькаюче дихання.

– Ось тільки цій дитині вже сорок два роки. Зрозумій. – вона глянула на мене. – Я б дуже хотіла поняньчити онука. Правда. Інших онуків мені не бачити, але в мене немає ні грошей на це, ні, повір, сил. Я не хочу, щоб він жив сиротою, але іншого виходу в мене немає.

Чи можу я її звинувачувати? Скільки сил необхідно матері, яка народила сина з такою хворобою? Як із цим жити? Як не зламатися? Як жити і думати про те, що він не живе, а існує і не усвідомлює цього? Як не здатися на самому початку? Я не мала відповіді на ці питання і не знала більше, що робити. Аргументи тут зайві, їй і справді непросто. З важким серцем я повернулась додому.

Лів забрала із собою все. Працювати в компанії, де вона була заступницею директора, ставало неможливим. Все там нагадувало про неї, а я не могла, просто не могла там бути. Позбавлю вас від своїх страждань. Немає нічого страшнішого, ніж слухати про чужу скорботу і не розуміти, як на це реагувати. Коротше я змінила роботу. Мене приставили в архів, копатися в папірцях і розставляти там усе в алфавітному порядку (який архів говорити не буду, вам зайва інформація ні до чого). Там же я познайомилася з Меттом. Він був середнього зросту, підтягнутий, веселий. З густим темно–каштановим волоссям, круглими карими очима, невеликим носом і тонкими губами. Метту було тридцять два роки, і він теж працював в архіві. До слова сказати, всі тут перебували в легкому шоці, що нові підвальні щури (так тут називали працівників архіву), схиблений на стильних шмотках мод і я, просто істота, яка не здатна вийти з дому, як опудало. Метт любив і вмів красиво одягатися. На ньому сьогодні була охайна сорочка по фігурі, шкіряний жакет, вузькі штани, ідеально начищені туфлі, золотий браслет на зап'ястку й перстень-печатка на правому мізинці.

– Проти музики не заперечуєш? А то, мені на роботі часто буває сумно.– пояснив він.

–Залежить від того, яка музика.

–Я фанат чогось старшого за мене.

Я просяяла.

–То, вмикай.

На душі шкреблися кішки, у мене схоже більше нікого немає. Одного разу Ві сказала мені, що я залишуся сама. І я залишилася. Звичайно, у мене є Монті, але він не в тому віці, щоб розбиратися з моєю депресією. Я була як у тумані, але стара молодецька Yummy Yummy Yummy трохи піднімала настрій. Ми клацали пальцями, реготали і підспівували. Метт мені одразу сподобався. Не ставить зайвих запитань, не лізе в душу з порадами, ненав'язливий. Просто хороший веселий хлопець. Ми впоралися до обіду. Але все що я з'ясувала про нього: Метт обожнює караоке. Ми їхали в метро, розділивши навушники, підспівували Леонарду Коену, не видаючи звуку, гримасували, клацали пальцями і комічно тягнули губи, імітуючи спів. Метт надів на мене свої окуляри, коли нас почав знімати на телефон якийсь хлопець. Але ми не зупинилися. Тому, що нам подобається наша музика і нам якось байдуже, що ми виступаємо в ролі міських божевільних. Ми їхали в караоке, тому що Метт запропонував нам відзначити знайомство і співпрацю там. Я не знаю чому погодилася. Або чому напилася і стала співати, Never let me down again, але... мені було так паршиво, як ніколи ще. І я зателефонувала йому. Як це буває по п'яні. Вінс підняв слухавку одразу. А я кинулася йому пояснювати, що він, схоже, єдиний мій друг. Він приїхав, витягнув мене на вулицю, поки Метт розпинався з A Hard Day's Night. Він витримав мою істерику, міцно обіймаючи. А коли я заспокоїлася, почала розповідати йому про ситуацію. Він курив і слухав мене, не перебиваючи.

– Я не знаю, що робити. Малюк живий. Я мала бути його хрещеною. І... Забрати його не зможу, а кинути там...

– Знайди йому гідну сім'ю. – порадив він. – Простеж, щоб він був у нормі, проси дозволу відвідувати його. Тільки так ти зумієш жити далі.

Я обійняла його. Він має рацію. По суті це все, що я можу зробити для нього. Через день, я вперше увійшла в дитячу кімнату. Я дивилася на нього раніше тільки крізь скло і не особливо розрізняла його обличчя. А зараз... я чітко бачила той самий акуратний маленький носик. Її носик.

1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матір, Кайла Броді-Тернер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матір, Кайла Броді-Тернер"