Читати книгу - "Танок з драконами"

міг би розглядати балакучу змію.

— Навіщо ти тут з’явився?

— Щоб справдити ваші мрії. Ви ж намагалися купити нас на торжищі. Потім намагалися виграти в цивасу. Навіть коли я мав носа, то не був такий вродливий, щоб викликати в когось довгу і сталу пристрасть… ну хіба що в того, хто знав мою справжню ціну. І ось я перед вами, зовсім задарма. Будьте добрим другом, приведіть коваля і зніміть з нас нашийники. Несила вже брязкати щоразу, як закортить почухати яйця.

— Я не хочу клопоту з твоїм вельможним господарем.

— Єззан має нагальніший клопіт, ніж шукати трьох збіглих невільників. Наприклад, мчати до власної смерті верхи на блідій кобилі. Та й чого б це нас тут шукали? Ви маєте вдосталь мечей, щоб відрадити кожного, хто пхне носа не в свої справи. Втрачати вам нічого… а здобути можна чимало.

У відповідь засичав блазень у рожевому.

— Вони принесли до нас пошесть! Просто у намети! — І обернувся до Бена Бросквина. — Відрізати йому голову, полковнику? А решту викинемо у погану яму.

Він вихопив меча — тонкого клинка бравів з коштовно прикрашеним руків’ям.

— Раджу стерегтися моєї голови, — мовив Тиріон. — Бо ще кров’ю заляпаєтеся, а кров переносить хворобу. І наш одяг вам тоді доведеться прокип’ятити, а чи й зовсім спалити.

— Я маю на думці, Йолло, спалити твій одяг, не виймаючи з нього тебе.

— Мене так не звуть. Але ви ж самі знаєте. Знали з першого погляду.

— Може, й знав.

— Я вас теж знаю, шановний пане, — мовив Тиріон. — Тут на вас менше бросквинової барви і більше бурої, ніж у мене вдома, та якщо ваше ім’я не бреше, ви з західняків — за кров’ю, хай не за домівкою. Дім Бросквин присягає службою Кастерлі-на-Скелі. Так сталося, що я трохи знаюся на його історії. Ваша гілка, поза сумнівом, виросла з кам’яної кісточки, переплюнутої з-за вузького моря. Ручуся, то був котрийсь із молодших синів Візериса Бросквина. Королевині дракони були до вас прихильні, адже так?

Сердюцький полковник, здавалося, пом’якшав і розвеселився.

— Хто це тобі розповів?

— Та ніхто. Більшість побрехеньок про драконів — забавки для телепнів. Балакучі дракони, дракони на купах золота і каменів, дракони на чотирьох ногах з черевами завбільшки зі слона, дракони з загадками сфінксів… то все дурниці. Але у старих книжках є і крихти правди. Мені відомо не тільки те, що дракони королеви до вас прихилилися, але й чому саме.

— Мати казала, що батько мав у собі краплю драконової крові.

— Дві краплі. Або прутня у шість стоп завдовжки. Знаєте цю казочку? Я знаю. Ви в нас розумненька бросквинка, і вам відомо, що моя голова варта княжого титулу… але на Вестеросі, за півсвіту звідси. Поки ви туди дістанетеся, од неї лишаться самі кістки з хробаками. Відтак моя мила сестра заперечить, що голова моя, і надурить вас, не віддавши обіцяної нагороди. Ви ж знаєте, які вони, ті королеви. Хитрі та лукаві ступки, всі до останньої, а Серсея серед них найлукавіша.

Бурий Бен почухав бороду.

— Ну то можу відвезти тебе живим, щоб смикав ніжками та рученятами. Чи то пак, засолити голову в глеці, щоб не згнила.

— Або з’єднатися зі мною у спільній справі. Оце буде найрозумніше. — Тиріон вишкірив зуби. — Я ж народився другим сином. Мені долею написано служити в вашому полку!

— У «Других Синах» не місце блазням, — презирливо буркнув горлоріз у рожевому. — Нам потрібні бійці.

— Я вам одного привів. — Тиріон тицьнув великим пальцем на Мормонта.

— Оте казна-що? — зареготав рожевий. — Побитий він страшно, годі казати. Але в «Другі Сини» не беруть лише за те, що тобі у бійці пику розтовкли.

Тиріон заокруглив свої різнокольорові очі.

— Князю Бросквине, хто оці ваші друзі? Рожевий папуга починає мене дратувати.

Горлоріз у рожевому закопилив губу, а чолов’яга з пером гигикнув, почувши Тиріонове нахабство. Але імена назвав не хтось із них, а Джораг Мормонт.

— Каламар — полковий скарбник. Жевжик називає себе Каспоріо Хитромудрим. Хоч як на мене, мав би зватися Хитре Мудо. Спиною та сракою до нього краще не обертатися.

Побиту мармизу Мормонта годі було впізнати, але голос за роки анітрохи не змінився. Каспоріо здригнувся, придивився ретельніше… а тим часом навколо Бросквинових очей зібралися сміхотливі зморшки.

— Джораг Мормонт?! Невже ти? І не такий пихатий, як того разу… перед тим, коли дременув од нас на всі заставки. Хіба ти досі лицар? Отакої! То я тебе мушу ще й паном величати?

Набряклі губи пана Джорага розтяглися у моторошний вишкір.

— Дай мені меча, Бене, а тоді величай ким забажаєш.

Каспоріо тишком-нишком посунувся назад.

— Ти… вона ж тебе відіслала…

— А я повернувся. Вважай мене за дурня.

«Закоханого дурня, радше сказати.» Тиріон відкашлявся.

— Побалакаєте про старі часи згодом… щойно я поясню, чому моя голова коштовніша для вас на плечах, ніж без них. Ви, князю Бросквине, матимете нагоду переконатися, що до своїх друзів та зичливців я дуже щедрий. Коли маєте сумнів, то спитайте Брона. Ще трохи вам розкаже Шагга, син Дольфа. І Тімет, син Тімета.

— Це хто такі? — запитав чоловік на прізвисько Каламар.

— Добрі вояки, що присяглися мені на мечах і вельми забагатіли на моїй службі. — Тиріон знизав плечима. — Ну гаразд, щодо «добрі» я прибрехав. Вони — кровожерлива наволоч. Точнісінько як ви.

— Може, й так, — відповів Бурий Бен. — А може, ти їх щойно вигадав. Шагга, кажеш? Це якась баба, абохто?

— Ну, цицьки в нього такі, що хоч би й бабі. Наступного разу зазирну йому в штани, щоб мати певність. Ото в вас столик для циваси? Поставте його, зіграймо. Та спершу пригостіть чарою вина. Горлянка мені всохла, наче стара кістка. А побалакати нам є про що — цього я конче певний.

Джон

Тієї ночі йому наснилися дичаки, що завивали з лісу, просуваючись під стогін бойових рогів і стукіт тулумбасів. «Бум-ДУУМ, бум-ДУУМ, бум-ДУУМ» — накочував гуркіт, схожий на тисячу сердець, що билися, мов одне. Хтось мав списи, хтось — луки, хтось — сокири. Інші їхали бойовими возами з кісток, які тягли собаки завбільшки з коників-муциків. Серед них дибали велетні у шість сажнів заввишки, з довбнями завбільшки з цілі дуби.

— Стояти міцно!