Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

-85-

Здригаюся від падіння, розплющивши очі розумію що падала уві сні, а зараз лежала у міцних обіймах з драконом що спав. 

Не знаю навіть чи сон мені і справді сподобався, адже на початку він був просто жахливий! Мені знову наснилося що мені гільйотиною знесло голову, так ще й перед власною смертю все що я встигла побачити – це божевільний вищір Жадани, що дивилася на мене не мигаючі очима у яких зіниця звужилася нестерпно сильно, надаючи їй ще більшого “божевільного шарму”! Бр-р! Аж згадувати моторошно!

А от що до кінця сну… мені наснилося що я розмовляла з Ноксором.

Я деякий час лежала непорушно чекаючи з надією що, от зараз ще трошки і він прокинеться. Підводжуся на один лікоть і нависаю над обличчям Нокса, його безвільна рука ще й досі лежала в мене на талії. 

Провела ніжно кінчиками пальців по довгій смузі шраму на правій частині Ноксового обличчя. Відчуваючи усі нерівності шраму подушечками пальців. Пильно вдивляючись у його риси, шукала хоч якісь ознаки пробудження, але нічого. Диво не сталося, Ноксор не прокинувся.

Схилившись ближче, я відчула його дихання у себе на обличчі, м’яко доторкнулася своїми губами до його у легкому поцілунку.

– Пробач що не дотримала данї тобі обіцянки, але мені вже час йти – прошепотіла драконові прямо у губи.

Якби мені не хотілося залишитися зараз тут, але я вилізла з теплих обійм дракона й пішла збиратися. Швидко переодяглася у сорочку і штани й накинувши поверх куртку, бо зранку було досить прохолодно. Схопивши рюкзак з дивана, одягла його на плечі застигши посеред кімнати.

Моє тіло на мить заціпеніло, а ноги здавалися такими важкими що просто відмовлялися йти. Зараз я відчувала незрозумілі для себе відчуття для яких в мене навіть не знаходилося слів, щоб описати. Важко проковтнувши, я наостанок зазирнула у спальну поглянути на дракона й стрімко пішла прямо до злітного майданчика не зупиняючись. Бо якби зупинилася хоча б на мить, вже не змогла б піти далі.

Пулею вилетівши на майданчик, мені в обличчя б’є холодне ранкове повітря, а вітер тріпа моє волосся заплетене у косу. Назовні не було ще сонця, але вже трохи розвиднювалося. На майданчику нікого не було, я прийшла першою що мене трохи розрадило. Адже так я могла трохи розслабитися ні про що не думаючи.

Приблизно через хвилин двадцять чую як двері позаду мене відчиняються, повертаюся на звук і бачу четверо привидів і Соні. Але щодо темного і дракона я в курсі що ми летимо, а от щодо інших…

Можливо просто прийшли нас провести? Адже я не знаю куди їх просто посадити на дракона, якщо вони хочуть з нами. Та я все ж кинула запитальний погляд на Соні і Грейсона.

– Вони летять з нами – говорить першим дракон.

– Але куди ми всі помістимося? Та й у Вілардії для них буде трохи небезпечно, поки ми не позбудемося Тіні. – говорю цілком серйозно. Адже розумію що Тінь міг десь нас підстерігати, а Кея хоч і лікар, але навряд чи зможе допомогти у боротьбі з однією рукою, а Кай ще й зовсім дитина, ну можливо Бен міг чимось стати у пригоді.

– Ось зміни їхню форму і посади поки що сюди – Грейсон простягує мені порожню банку.

– Ти зараз серйозно?

– А ти знаєш інший спосіб перевезення компактніший за цей? – відповів запитанням на запитання.

– Гаразд – видихаю здавшись беру банку і відкриваю її.

Трійко привидів вже стояли підготувавшись до своєї “компактної подорожі”, по іншому я це просто не можу назвати. Випустивши декілька малих вусиків я швидко перетворюю Бена, Кею і Кая на три сяючі різним кольором кульки. Бен мав темно зелене забарвлення, Кея синій колір, а Кай болотяний відтінок хакі. Всі три душі я помістила у банку, міцно її закривши і поклавши собі у рюкзак.

– Можеш і мої речі покласти до сумки? – ніяково попросив дракон поки я ще не закинула рюкзак на спину.

– Авжеж – погодилася я розвернулася до дракона спиною чекаю, невдовзі Соні протягує за спини мені свій одяг. Я складаю той до сумки поки за моєї спини лунає тихий шурхіт і наді мною не нависа величезна тінь. Закривши рюкзак, закидаю собі на плечі, розвертаюся вже до драконячої форми Соні що з очікуванням дивився на нас з Грейсоном.

– Ходімо – пропустив мене у перед темний, а дракон ліг на пузо, щоб ми могли на нього залізти. Соні був куди менший у розмірах проти дикого, тому залізти на нього самій в мене вийшло хоч і не без допомоги темного. Грейсон сів позаду мене.

– Все злітай! – крикнув він драконові тим часом як я вхопилася за перетинчастий шип попереду себе, щоб втриматися.

Коричневий дракон зробив плавний стрибок з майданчика, розкривши у вільному падінні крила здійнявся вгору, увесь цей час я не дихала поки ми не здійнялися над замком. Кидаю краєм ока на будівлю востаннє, далі ж я дивилася тільки уперед. Попри прохолодний подих вітру я відчувала тремтіння що пробігало по тілу. Воно було викликане зовсім не від холоду, а від хвилювання що розноситься моїми венами. Мені навіть було трохи спекотно.

Вилетівши за межі Драґару, ми здійнялися над Посатковими луками які я радше назвала “зеленим морем”. Бо хвилі які здіймав вітер, граючись травою, не припиняли мене вражати. Це дійство заворожувало очі. Цікаво, а якої висоти тут трава? Адже коли я прилетіла до Драґару з Тарґасом, то ми зупинилися зовсім недалеко від міста саме на луках, але там трава мені досягала поясу. А що до середини лук?

М-м-м! Годі думати про всякі дурниці Маріє, краще подумай що ти будеш робити коли повернешся у Вілардію! 

Насварила подумки саму себе, бо звичайно милуватися краєвидами це добре, але зараз для мене це не дуже актуальні думки. Адже там на мене вже чекає гільйотина, а я про висоту трави думаю замість того, як урятувати інших якщо вже власної смерті уникнути не спроможна. 

Ми летіли вже досить довго, приблизно години три чи чотири по відчуттям. Місто вже сховалося за зеленим горизонтом що йшов хвилями повсюди не маючи кінця краю. Ми знаходилися у суцільній зелені, пролітаючі високо у небі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍