Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

географічні відмінності в часі й способі виникнення харчового виробництва? Це питання — одне з найважливіших у вивченні доісторичного минулого — правитиме за вісь, навколо якої обертатимуться наступні п’ять розділів.

РОЗДІЛ 6

Виробляти чи присвоювати?

К

олись усі народи світу займалися тільки мисливством і збиральництвом.

Чому деяким із них заманулося перейти до виробництва харчу? Якщо припустити, що у них були причини для цього, то чому вони зробили цей крок близько 8500 р. до н. е. в середземноморському довкіллі Родючого півмісяця і аж через 3000 років по тому — в кліматично й структурно аналогічному довкіллі Південно-Східної Європи, але так і не перейшли до харчового виробництва самостійно в схожих середземноморських довкіллях Каліфорнії, Південно-Західної Австралії та Капської провінції Південної Африки? Чому мешканці Родючого півмісяця чекали 8500 р. до н. е., а не стали виробниками харчу вже в 18 500 або 28 500 р. до н. е.?

З погляду сьогодення всі ці питання видаються безглуздими, позаяк вади мисливсько-збиральницького способу життя надто очевидні. Науковці зазвичай цитують Томаса Гобса, характеризуючи життя мисливців-збирачів як «безпросвітне, тупе й коротке»23. Ті, буцімто, тяжко працювали, більшу частину дня присвячували пошукам їжі, часто бували на волосину від голодної смерті, не мали таких елементарних матеріальних зручностей, як м’які ліжка і теплий одяг, рано помирали.

Насправді ж харчове виробництво означає зменшення обсягів фізичної роботи, зростання комфорту, свободу від голоду і довшу очікувану тривалість життя лише для громадян нинішнього «першого світу», котрі насправді самі не створюють харч, адже це замість них робить віддалений аграрний бізнес. Селяни-фермери, котрі становлять переважну більшість справжніх виробників харчу в світі, далеко не завжди живуть краще, ніж мисливці-зби- рачі. Дослідження бюджету часу показали, що вони часто проводять більше (а не менше) годин на день за роботою, ніж мисливці-збирачі. Археологи продемонстрували, що перші рільники в багатьох регіонах були менші на тілі й гірше вгодовані, страждали від більшої кількості серйозних хвороб і в середньому помирали в молодшому віці, ніж мисливці-збирачі, на зміну яким вони прийшли. Якби ці перші рільники дізналися про вгодовану для них долю після переходу до виробництва харчу, вони, Мабуть, не заХоТіли б іти цим шляхом. Чому ж, не маючи змоги завбачити результат, йонй, утім, зробили йей вибір?

Відомо багато випадків, коли суспільства мисливців-збирачів, Дкі мали змогу спостерігати за господарськими практиками своїх сусідів, ідо займалися виробництвом харчу, відмовлялися перейняти гадані блага цього способу життя і залишалися прихильними до свого трибу. Скажімо, корінні мисливці-збирачі північного сходу Австралії протягом тисячоліть торгували із рільниками з островів Торесової протоки, що розташовані між Австралією та Новою Гвінеєю. Корінні американці Каліфорнії торгували із корінними американськими рільниками із долини р. Колорадо. Ба більше, скотарі народу кой західного берега Рибної ріки, що в Південній Африці, торгували із рільниками банту, але й далі обходилися без рільництва. Чому?

Ще інші мисливці-збирачі, які налагодил и контакти з рільнйкамй, кінець кінцем таки переймали рільництво, але лише після надзвичайно до&гої затримки. Наприклад, прибережні племена північної Німеччини перейшли до харчового виробництва аж через 1300 років після того, як народи культури лінійно-стрічкової кераміки принесли його до внутрішніх частин Німеччини, розташованих за якихось 200 кілометрів на південь від них. Чому ж ці прибережні німці так довго чекали і що кінець кінцем змусило їх змінити свою думку?

Перш ніж звернутися до цих питань, нам слід розвіяти деякі хибні уявлення про витоки харчового виробництва, а відтак переформулюватй Головне питання. Те, що відбувалося насправді, не можна назвати ні відкриттям, ні винайденням харчового виробництва. Часто люди навіть не робили свідомого вибору між виробництвом харчу і присвоєнням продуктів природі. Зокрема, якщо говорити про першопрохідців харчового виробництва в Кожному регіоні світу, вони не могли робити свідомий вибір або свідомо прагнути до рільництва як до мети, адже ніколи його не бачили, тож не Мали змоги знати, яким воно буде. Натомість, як побачимо далі, харчове вирббНЩтво втикало поступово як побічний продукт різних рішень, які люди ухв&ЛШа- ли, не усвідомлюючи всієї повноти їхніх наслідків. А отже, запитання, яке слід поставити, звучить так: чому харчове виробництво постало, чому Нбно постало в одних місцях, а не в інших, чому в різний час у різних місЦНх і чому не раніше або пізніше?

Згідно з іншим хибним уявленням, кочових мисливців-збирачів і осілих виробників харчу обов’язково розділяє різка межа. Насправді ж, хоча ми часто проводимо таку демаркацію, мисливці-збирачі в деяких родючих регіонах, зокрема на північно-західному тихоокеанському узбережжі Північної Америки та, можливо, в Південно-Східній Австралії, перейшли до осілого способу життя, не ставши при цьому виробниками харчу. Інші мисливці-збирачі, зокрема в Палестині, на перуанському узбережжі та в Японії, спершу стали жити осіло і лише через довгий час після цього перейшли до харчового виробництва. Осілі ватаги, напевно, становили більшу частку мисливців-збирачів 15 тис. років тому, коли всі заселені частини світу (зокрема найродючіші регіони) ще займали мисливці-збирачі, ніж сьогодні, коли незначні залишки мисливців-збирачів мусять животіти лише в безплідних місцях, де кочовий спосіб життя — єдиний доступний варіант.

І навпаки, існують рухливі групи виробників харчу. Деякі сьогоденні кочовики Озерних рівнин Нової Гвінеї вирубують ліс у джунглях, садять на зачищеній території банани і папаю, після чого на кілька місяців полишають цю ділянку, щоб знову зайнятися мисливством і збиральництвом, час від часу повертаються, щоб перевірити свої насадження, очистити сад від бур’яну, якщо рослини проросли, а потім знову полюють, щоб за кілька місяців по тому ще раз прийти на перевірку і кінець кінцем зупинитися біля саду на якийсь час, коли плоди дозріють, щоб зібрати і спожити врожай. Індіанці з племен апачі південно-західної частини СІЛА осідають улітку на височинах ближче до півночі, щоб зайнятися рільництвом, а тоді повертаються на південь на нижчі території, щоб збирати дикорослу їжу взимку. Багато скотарських племен Африки й Азії змінюють розташування за регулярним сезонним маршрутом, аби скористатися передбачуваними сезонними змінами на пасовищах. Отже, перехід від мисливства-збиральництва до харчового виробництва не завжди збігається із переходом від кочового до осілого способу життя.

Інша уявна дихотомія, яка також у реальності розмивається, — розрізнення між виробниками харчу як активними господарями своєї землі та мис- ливцями-збирачами як усього-на-всього збирачами дикорослих плодів землі. Насправді деякі мисливці-збирачі активно займаються господарюванням на своїй землі. Новогвінейські народи, приміром, хоч і не одомашнили сагову пальму та гірський пандан, підвищують урожайність цих дикорослих їстівних рослин, викорінюючи навколо них паростки дерев, які можуть їх пригнітити, прочищаючи канали в сагових болотах і сприяючи росту нових пагонів саго