Читати книгу - "Фірма"

Нічого. Враз партнери, порипуючи стільцями на коліщатах, повернулися до Мітча. Співробітники попідходили, повитріщалися.

— В чому справа? — несміливо запитав він, розгублено глянувши на Ейвері. На чолі повиступали краплинки поту. Серце затріпотіло — загупало. Дихання збилося.

Олівер Ламберт нахилився, зняв свої окуляри для читання. Співчутливо насупився, наче готуючись сказати щось болюче.

— Ми щойно отримали з Нешвілла дзвінок, Мітчу і хотіли з тобою поговорити.

Іспит. Іспит. Іспит. Отже, ось він і став історією. Нарешті працівник великої фірми Бендіні провалив іспит на юриста. Мітч глянув на Ейвері — так захотілося крикнути: «Це ти винен!». Той потирав надбрів’я, наче почалася мігрень, уникав дивитися у вічі.

Ламберт підозріло глянув на партнерів і знову звернувся до Мак-Діра.

— Ми побоювалися, що таке може статися, Мітчу.

А йому хотілося все сказати, пояснити, що він заслужив на ще один шанс, за шість місяців знову буде можливість здати іспит, що він здасть блискуче, що більше їх не підведе. І в животі відчув тупий біль.

— Так, сер, — здаючись, покірно промовив.

Ламберт ворухнувся, готуючись його добити.

— Таке зазвичай нам не повідомляють, але з Нешвілла дзвонили й сказали, що на кваліфікаційному іспиті ти отримав найвищий результат. Вітаю, раднику.

І враз зала вибухла сміхом і вітаннями. Його оточили, тиснули руку, плескали по спині й підсміювалися. Ейвері підступився з хусточкою в руках, витер йому чоло. Кендал Махан виставив на стіл три пляшки з шампанським, стрельнули корки. По колу розлили напій у пластянки. А він нарешті зітхнув і усміхнувся. Шампанське розплескав, йому налили ще.

За шию його легенько пригорнув Олівер Ламберт і мовив:

— Мітчу, ми пишаємося тобою. І успіх заслуговує на невелику премію. Маю з собою чек на дві тисячі доларів і презентую його за твоє досягнення.

Почувся свист і цокання язиком.

— І це, звісно, не рахуючи значної надбавки до платні.

Ще більше присвистів і цокання. Мітч, не дивлячись, взяв чек. Містер Ламберт підняв руку, просячи тиші.

— Від імені фірми я хотів би тобі вручити подарунок.

Мітчу дали в руки загорнутий у папір пакунок. Сам Ламберт обірвав папір, кинув на стіл.

— Це ми заготували, передбачаючи сьогоднішнє свято. У тебе бронзова копія стільниці з нашої фірми, і тут вирізьблені імена всіх наших. А над усіма красується нове ім’я, Мітчел І. Мак-Дір.

Мітч стояв, розгублено тримаючи нагороду. До щік повернувся рум’янець, від шампанського стало добре.

— Дякую вам, — тихо промовив.

Три дні потому в місцевій газеті опублікували імена всіх, хто успішно склав іспити. Еббі вирізала дописи й копії відіслала батькам і Рею.

За три квартали від Бендіні-білдінг, між Фронт-стріт і Ріверсайд-драйв, коло річки Мітч знайшов індійський ресторанчик.

Це було темне приміщення в одному ряду з іншими, подавали смажені сосиски з гострим соусом чилі. Мітчу подобалося тут сховатися й за їдою переглядати папери. Тепер він — поважний співробітник фірми, ходить на обід поїсти сосисок і може виписати чек, заробляючи сто п’ятдесят доларів за годину праці.

Наступного тижня після того, як про нього згадали в газеті, він сидів у глибині залу і жував сосиску з соусом. Інших відвідувачів не було. Читав ділову записку завтовшки з дюйм, а власник ресторану, грек, дрімав собі за прилавком.

До його столика підійшов незнайомець, за метр спинився. Став розмотувати пакуночок жуйки «Джусі фрут», стараючись шумом привернути увагу. Коли стало зрозуміло, що на нього Мітч не звертає уваги, сів до нього за столик. Мітч на нього глянув, поклав на стіл поруч із льодяним чаєм папери.

— Я можу вам допомогти? — запитав він.

Незнайомець кинув погляд на прилавок, потім на вільні столики. Озирнувся.

— Ви Мак-Дір, чи не так?

Виразний голос, бруклінський акцент — Мітч не мав сумніву. Він уважно придивлявся до гостя. Років сорок, коротка стрижка військового, сивий чубчик спускався до брів. Одягнений в трійку-костюм темно-синього кольору, виготовленого майже повністю з поліестру. Краватка — дешева імітація шовку. Вдягнений без смаку, але акуратно. Вигляд мав якийсь папужий.

— Так. А ви хто?

Той засунув руку до кишені й витяг значок.

— Тарранс, Вейн Тарранс, спецагент із ФБР, — по цих словах він звів брови. Чекав відповіді.

— Сідайте, — запропонував Мітч.

— Якщо ви не проти.

— Хочете мене обшукати?

— Можливо, пізніше. Я хотів з вами поговорити. Побачив у газеті прізвище. Дізнався, що віднедавна ви працюєте у фірмі «Бендіні, Ламберт і Лок».

— А чому цим зацікавилося ФБР?

— Ми приглядаємося до самої фірми.

Мітч уже втратив інтерес до сосиски чилі, тарілку посунув до центру столу. Насипав цукру у велику пластянку з чаєм.

— Хочете чогось випити? — запитав Мітч.

— Ні, дякую.

— Чому ви приглядаєтеся до фірми?

Тарранс усміхнувся, поглянув на грека.

— Саме зараз я вам не можу пояснити. Причини є, та я прийшов поговорити з вами про інше. Завітав познайомитися і попередити.

— Мене попередити?

— Так, попередити про фірму.

— Слухаю вас.

— Є три моменти. Перший: нікому не довіряйте. Нікому, жодній людині у фірмі ви не повинні довіряти. Пам’ятайте про це. Пізніше це стане ще важливішим. Другий: кожне слово, яке ви вимовляєте, чи то в будівлі фірми, чи то вдома, можливо, записується. Вони навіть ваше авто можуть прослуховувати, — Мітч уважно дивився і слухав: для Тарранса це був добрий знак.

— А третій момент?

— Гроші на деревах не ростуть.

— Може, ще й поясните?

— Не тепер. Гадаю, надалі ми спілкуватимемося ближче. Я хочу, щоб ви мені вірили, знаю, що довіру повинен завоювати. Тому мені не варто поспішати. Ми з вами не можемо бачитися ні у вас, ні в мене на роботі, телефоном теж не можемо спілкуватися. Тому час від часу я вас сам знаходитиму. А поки що пам’ятайте про ті три моменти й будьте обачні.

Тарранс підвівся, витяг портмоне.

— Ось моя візитка. На звороті домашній номер телефону. Дзвоніть тільки з автомата.

Мітч роздивився картку.

— Навіщо мені вам телефонувати?

— Поки що і не потрібно, та картку збережіть.

Мітч поклав її в кишеньку сорочки.

— І ще одне, — додав Тарранс. — Ми бачили вас на похороні Ходжа й Козінскі. Шкода, їх справді шкода. Та смерть не була випадковою.

Він дивився зверху вниз на Мітча і всміхався, тримаючи руки у кишенях.

— Не розумію.

Тарранс вже попрямував до дверей.

— Дзвоніть, але будьте обережні.