Читати книгу - "Ожеледиця"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 37
Перейти на сторінку:
я люблю коньяк?» — встигла подумати дівчина, куштуючи напій. Вона відчула якийсь легкий нетиповий присмак і провалилася у блаженство. Все, що робив з нею Джин, сприймалося, як ніби це відбувається не з нею. Повіки стали важкими, але спати не хотілося. Все відійшло на якийсь другий план, залишилося в минулому житті. Були лише сильні ніжні руки, які масажували їй голову з таким свіжим шампунем з легким ароматом глиці. Далі ці ж руки, але ще з більшою обережністю гладили її обличчя і шию, накладаючи маску, потім стригли, укладали волосся, наносили макіяж…

Незважаючи на те, що на дивані поряд сидів його друг Лаврентій, усю свою увагу Джин присвячував Ліці.

— Ось, так, — м’яко рокотів він. — Тут трішки прибрати… Тут піднімемо… Так… Відмінно! Сюди геть трішки тіні… Сюди світла… Губи… Ах, які губи! Підкреслити… зовсім небагато, а то зітруться очі…

Ліка дивилася на те, як майстер чаклує над нею, і нічого не бачила. Вона потопала у блаженстві. Трохи пізніше, коли запрацював фен, її свідомість стала повертатися у сьогодення. Дівчина поглянула перед собою і побачила Лавра. Він дивився на неї зі щирою посмішкою, і очі його випромінювали щастя.

— Я хочу подивитися, — попросила Ліка, глянувши на свій порожній келих.

— One moment, — вгадав її природнє бажання Джин.

За кілька секунд він дійсно повернув її до дзеркала, а сам відійшов до білого дивана, з якого щойно піднявся Лавр. Обидва завмерли, чекаючи її реакції. Лавр дивився з хвилюванням і захопленням, Джин — із задоволеною посмішкою. Стів і Коллін завмерли й теж зачудовано милувалися роботою свого вчителя.

Із дзеркала на Ліку дивилася… Анжеліка. Дівчина завмерла і спробувала розібратися, що змінилося. Нічого не змінилося, але… Той же невеликий, трохи кирпатенький ніс, волосся майже не змінило колір, хіба що його оживив ледь помітний мідний відтінок — наче промінчик сонця торкнувся та так і залишився там, затишно розташувавшись між пасмами й трохи розпушивши їх над милою голівкою. Зате губи (Ліка вважала їх єдиною гідною плямою на її обличчі) стали, здається, не такими червоними, але від того ще більш сексуальними. Вона зісковзнула з крісла, на якому досі сиділа не рухаючись, наблизилась до дзеркала і заглянула собі в очі. Її очі-гудзики, які завжди зніяковіло ховалися, тепер здавалися великими, оксамитовими і сяючими. Погляд їх був дещо здивований, але невимовно жіночний. Все було, як і раніше, але від маленької сірої мишки не залишилося й сліду — із дзеркала на Ліку дивилася чарівна молода дівчина. Доглянута і впевнена у собі. Із дзеркала на неї дивилася Анжеліка. Або, як її називали тут, у США — Ангеліка.

Наступним пунктом одужання від невпевненості й недосконалості був шопінг. Ліка намагалася заперечувати:

— Лавре, ти ж знаєш, що у мене немає таких грошей! Та й не треба мені нічого, у мене все є…

— Та так! Як у бородатому радянському анекдоті про Чебурашку: «Мені, Гено, нічого не треба, у мене все є, слава КПРС!» Анжеліко, у нас з тобою є гроші. Я — професор, а професори, якщо ти не знаєш, трохи заробляють. Ти ж прийняла пропозицію вийти за мене заміж? Прийняла. Чи я щось неправильно зрозумів?

— Прийняла, — дзвіночком розсипала свій сміх Анжеліка. — Але ж ми ще не одружилися.

— А ти що, можеш передумати?

— Нізащо! Ти тепер так легко мене не позбудешся, Лавре Георгійовичу!

— Ну от! Тоді навіщо ці умовності? Ти ж сама розумієш, що твій гардероб бажає бути більш сучасним — він просто волає про це! Крім того, я зобов’язаний купити тобі обручку з діамантом…

— З діамантом? — злякалася Анжеліка. — А може, не треба з діамантом, га? Може, з рубінчиком? Я люблю рубіни.

Вона не уявляла, як одягне таку дорогущу обручку на палець. А раптом вона її загубить? А раптом вкрадуть? Не могла собі уявити, що у неї буде річ ціною в тисячу доларів. Схоже, вважала, що не варта цього. Чому не варта, не могла собі пояснити, просто так себе відчувала.

— Ні-ко-ли! Тільки з діамантом! Інакше мене тут засміють. Я ж своєму батькові не насмілюся на очі з’явитися, якщо моя наречена буде носити engagment ring (обручка, яку дарує наречений своїй обраниці як символ заручин) з рубіном. Та я й сам себе поважати перестану! Чи знаєш, що у кожній країні є свої заморочки!

…Підвечір вони повернулися до готелю, обвішані пакетами, як новорічна ялинка іграшками. Анжеліка пообіцяла не вередувати, але поставила умову: на кожні дві покупки для неї вони купують щось Лавру. Хлопець ледве відвоював одну одиницю — зійшлися на трьох до одного.

Одна біда не ходить

На ніч розійшлися по своїх кімнатах. Лавр вирішив, що Анжеліці після такого напруженого дня краще побути на самоті, розглянути речі і звикнути до їх існування. Він бачив, що дівчина втомилася, що їй треба заспокоїтись і подумати.

Але близько першої ночі у його двері тихенько постукали. Він відкрив й побачив Анжеліку. Вона куталася в покривало і переступала з ноги на ногу.

— Можна до тебе?

— Звичайно, заходь! Щось трапилося?

— Ні. Просто заснути не могла, все думала…

— Що? Знову?

— Ні, я не про те… Про те я все вже вирішила. Ти маєш рацію: якась у мене занепала психологія. Хочу чогось, а коли мені те дають, кричу: «Ні-ні, не треба!» Але хочу ж! Чесніше було б зізнатися собі, що так, я цього хочу, і взяти те, що пропонують. Я не знаю, що чи хто нам допомагає: Бог, доля чи саме життя, тільки ж не буде тобі дане те, що ти просиш, якщо ти цього не заслужив, так? — Ліка вже залазила під ковдру, залишивши на підлозі покривало зі своєї кімнати. Вона сіла, спершись на спинку ліжка, і натягла ковдру собі до підборіддя.

— Тоді про що ж ти думала? — крізь позіхання поцікавився Лавр.

— Ой, я тебе розбудила! Вибач… Я про Антона думала. Ми тут зі своїм коханням-ваганням зовсім про нього забули, а він там, бідненький, сам-один залишився, без підтримки.

— Антоха сильний. Він тільки здається м’яким емоційним ягням. Він західник, а вони знаєш, які?

— Які?

— Вони сильні, освічені. Вибухові, правда — можуть натикають х… по самі помідори, але відхідливі. Знаєш, я завжди ними захоплювався. При Радянському Союзі, незважаючи на те, що їх палили, розстрілювали і знищували, вони єдині зберегли культуру, віру й мову. Ну скажи, де ще розмовляють українською мовою?

— Ну, в селах… У глибинці…

— Ото ж бо й воно, що в

1 ... 30 31 32 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ожеледиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ожеледиця"