Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

доволі специфічне на рівні матеріальної культури явище цілком могло відповідати й складанню мови, яку сучасники утруднювалися однозначно віднести до германських або кельтських.

Період від середини II ст. до середини І ст. до н. е. можна характеризувати як час розквіту латенізованих культур Східної Європи. На середину — другу половину II ст. до н. е. ситуація у Східній Європі стабілізувалася, якихось значних переміщень населення не спостерігається. До того ж встановлюється система стабільних торговельних зв’язків між різними групами населення регіону, про що вже згадувалося.

Проте це не означає, що міграційна активність у регіоні зовсім ущухла. Зокрема, одним із показників стабільності та відносного добробуту в зарубинецькому ареалі можна вважати, як не парадоксально, його розширення, наслідком чого стало утворення двох нових груп зарубинецьких старожитностей, пам’яток типу Харіївка та Чечерськ-Кистені. Обидві ці групи утворилися протягом II ст. до н. е., однак перша, найімовірніше, протягом першої половини — середини цього століття, а друга — ближче до рубежу II—І ст. до н. е.

Структура керамічного набору пам’яток типу Харіївка та деякі інші риси матеріальної культури дозволяє вбачати в їх носіях насамперед нащадків мешканців середньодніпровського локального варіанту зарубинецької культури. Однак помітну частку серед посуду «харіївців» становлять форми, прототипи яких однозначно визначаються як пшеворські. Відповідно, слід припускати, що первинний поштовх для міграції «харіївців» дала якась група переселенців з південної частини території сучасної Польщі. До руху цих мігрантів долучилися й мешканці Середнього Подніпров’я (не виключено, що й Полісся), причому зрештою саме вони склали «демографічну більшість» переселенців. Відхід якоїсь частини «зарубинців» аж ніяк не позначився на подальшому розвитку середньодніпровської групи, основні поселення та могильники регіону без помітної «демографічної ями», що синхронізувалася б із цим виселенням, функціонують і надалі. Тож ішлося, ймовірно, про переселення надлишкового населення, відхід якого на інші території став швидше позитивним чинником, дозволивши «зарубинцям» експлуатувати й далі ті самі угіддя, не змінюючи системи господарювання.

«Харіївці» просунулися досить далеко від Дніпра в глиб Лівобережжя, відірвавшись від корінних земель зарубинецького ареалу. Основний ареал цих старожитностей пов’язаний із середньою течією Сейму та північнішими обширами між Сеймом та Десною. Ігнорування переселенцями значно ближчих до корінного ареалу територій Лівобережжя у трикутнику між Дніпром, Сулою та Десною, напевне, було пов’язане насамперед із міркуваннями пошуку звичної екологічної ніші. Проте не тільки, адже прикордоння лівобережних Степу та Лісостепу на II ст. до н. е., нагадаємо, було відкрите для набігів сарматів. Характерно й те, що в «метисній» зарубинецько-пшеворській культурі «харіївців» практично не проявляються риси культури попереднього хронологічно етапу, умовних «лісостепових скіфів». Отже, переселенці намагалися опанувати порожні території, що задовольняли б їхні господарські потреби, а також були відносно безпечними з огляду на зовнішні загрози, насамперед з боку номадів. Зручність зв’язків із «вихідними регіонами» при цьому була явно другорядною, хоча такі зв’язки беззаперечно підтримувалися, про що йтиметься далі.

Дещо по-іншому відбувався процес утворення групи типу Чечерськ-Кистені. Переселяючись з ареалу верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток на північ (у межиріччя Дніпра та Друті, а також середню течію Березини) і на північний схід (у межиріччя Дніпра та Сожу), «зарубинці» контактували з доволі розрідженою, але присутньою всюди людністю, яка була носієм культури штрихованої кераміки.

Специфіка лісової зони зумовлювала не надто широкий вибір ділянок, придатних для сільського господарства. Саме з огляду на жорстку конкуренцію за такі ділянки характерною рисою всіх культур доби раннього заліза в цьому регіоні є традиція будівництва городищ. Такі городища були, по суті, місцями мешкання невеликих родових колективів, з укріпленнями, розрахованими насамперед на протидію набігу найближчих сусідів, а не масштабну війну з численним і добре організованим супротивником. Втім, укріплення багатьох із цих фортечок, що будувалися та підтримувалися не одним поколінням мешканців, становили потужні й відносно складні системи захисту. Це знову підкреслює наочну необхідність фортифікаційного будівництва, адже чималі трудовитрати на нього здебільшого цілком себе виправдовували.

Отже, міграція «зарубинців» у зазначених напрямках мала експансивний характер. Принаймні в багатьох випадках сліди пожеж засвідчують, що їхня поява на півночі та північному сході мала конфліктний характер. Втім, навряд чи йшлося про тотальне витіснення попереднього населення або ж, тим паче, його геноцид. Навпаки, компоненти, пов’язані походженням із зарубинецьким та «штриховим» колами, представлені в матеріальній культурі носіїв пам’яток типу Чечерськ-Кистені радше і рівних частках, а своєрідність цих старожитностей на тлі решти зарубинецьких пам’яток визначається насамперед рисами, притаманними саме культурі «штриховиків».

Таким чином, можна припустити, що відносно нетривала «гаряча» стадія експансій швидко змінювалася відносно конструктивною фазою взаємодії «зарубинців» та «штриховиків». Унаслідок цієї взаємодії утворилося метисне населення, що лишило по собі пам’ятки типу Чечерськ-Кистені з настільки синкретичного матеріальною культурою, що практично неможливо визначити, які компоненти домінували. Втім, сам факт експансії «зарубинців» у верхньодніпровському регіоні є доволі промовистим. Після нетривалого періоду (близько століття) перебування на Верхньому Дніпрі носії зарубинецьких пам’яток явно вичерпали можливості ландшафтної ніші, яку опанували в лісовій зоні. Тож надлишкове населення змушувало їх опановувати сусідні території, попри спротив мешканців цих територій.

Попри те, що згадані «виплески» надлишку населення із зарубинецького ареалу були досить масштабними процесами і залишили помітний слід на археологічній карті, вони все ж таки були радше «внутрішньою справою» східноєвропейських варварів і не призвели до радикальної зміни «картини світу» в регіоні. Тож не дивно, що ці події лишилися геть непоміченими античними письменниками, увагу яких до регіону знов привернули лише бурхливі перетворення, пік яких припав на середину І ст. до н. е. Зрушення цього періоду мали чималі наслідки для тогочасної «геополітики», безпосередньо зачепили античний світ, а отже, й більш-менш докладно фіксувалися.

Своєрідною прелюдією до повернення «геополітики» на причорноморські обшири була бурхлива діяльність Мітрідата VI Евпатора (134—63 рр. до н. е.). Правитель (з 113 р. до н. е.) невеличкого елліністичного царства Понт на південно-східному узбережжі Чорного моря за своє тривале життя в кілька разів збільшив власні володіння, а протягом 80—60-х рр. до н. е. навіть вважався «ворогом Риму № 1».

Зацікавленість Мітрідата у втягуванні в сферу свого політичного впливу Північного Причорномор’я проявилася вже в перші роки його правління. 110 р. до н. е. полководець Мітрідата Діофант прийшов на допомогу мешканцям Херсонеса, що потерпали від нападів кримських скіфів на чолі з царем Палаком. Союзне військо понтійців та херсонеситів завдало поразки Палаку в генеральній битві, а згодом захопило столицю кримської Малої Скіфії Неаполь та підкорило мешканців чималих територій у південно-західному та центральному Криму, котрі визнали владу Мітрідата. Щоправда, тільки-но Діофант повернувся у Понт, Палак спромігся повернути втрачені території. Аби знов