Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

складу делегації входила низка експертів у галузі економіки, політики, культури та військової справи157.

Окрему увагу уряд Української Держави приділяв мовному питанню, навколо якого тривали дебати в державних установах. Аби підняти імідж державної мови в Україні, на засіданнях Ради Міністрів, на яких обговорювали головні завдання української делегації на переговорах із РСФРР, С. Шелухін зробив заяву, що делегація вестиме переговори лише українською мовою, допускаючи російську тільки як виняток. «Тепер Україна самостійна держава і Москва мусить на всім відчувати й поважати наші права і принцип равноправія», — наголошував він158. Натомість більшовицька делегація намагалася використати трибуну переговорів для комуністичної пропаганди.

Від самого початку переговорів позиція С. Шелухіна щодо підписання миру була чітко визначеною і базувалася на історико-юридичному праві відновлення української державності з моменту зречення російським царем престолу. Російська делегація не сприймала жодних відхилень від поняття «единая и неделимая» і розглядала Україну як невід’ємну частину Росії. З такими протиріччями сторони приступили до переговорів, що почалися 23 травня 1918 р. в приміщенні Педагогічного музею — місці засідань Центральної Ради159.

Перше засідання засвідчило високий фаховий рівень голови української делегації. Позиція С. Шелухіна була категоричною і в питанні, з яких саме держав складається Російська Федерація, оскільки український уряд одержав заяви від Білорусії, Кавказу, Чорноморщини, Донщини, Сибіру, «щоби їх при цих переговорах не уважали за членів Російської Федерації»160. Х. Раковський не погоджувався з текстом повноважень української делегації, де було задекларовано самостійність Української Держави. На його думку, Україна зможе здобути незалежність тільки після визнання цього факту мирним договором із Росією, оскільки РСФСР, за його словами, є спадкоємницею колишньої Російської імперії і має права на всі колишні території, які входили до її складу. С. Шелухін, відповідаючи на цей закид, наголошував, що Україна не потребує визнання з боку Росії, бо «Українська Держава є самостійна і незалежна»161. Він також заявив, що «визнання потребує ново­утворена Російська Республіка, а Україна є старою республіканською державою». Нарешті 30 травня 1918 р. відбувся обмін уповноваженнями від урядів між головами обох делегацій С. Шелухіним та Х. Раковським, який фактично і поклав початок переговорному процесу162. Українська сторона проголосила свої умови перемир’я. Найважливішою з них було припинення військових дій і виведення радянських військ із території України за демаркаційну лінію, а також захист прав українців і громадян Української Держави, що перебували на території Росії. Розв’язання цих питань стало складовою частиною угоди, яку нарешті було підписано 12 червня 1918 року між Українською Державою та РСФРР. Це був прелімінарний договір, що складався із шести пунктів і мав діяти до підписання справжнього миру. За оцінкою Д. Дорошенка, цей крок був «одиноким успіхом в українсько-російських переговорах»163. Угода вирішувала проблеми представництва в урядах обох держав, повернення громадян на батьківщину, узгодження залізничного руху, допомоги військовополоненим, митних правил і товарообміну.

Одразу після підписання прелімінарного миру між Українською Державою та РСФРР гетьманське Міністерство закордонних справ розпочало створення на території радянської Росії українських консульських установ. У липні в Москві та Петрограді було відкрито генконсульства і тридцять консульських агентств у різних містах РСФРР, десять з них мали 1-й розряд, 20 — 2-й розряд164.

Переговори між Українською Державою та більшовицькою Росією проводилися під пильним наглядом німецьких військових і дипломатів. Як повідомляв голова делегації РСФРР Х. Раковський М. Чичерину — голові зовнішньополітичного відомства більшовицького уряду, посол Німеччини А. Мумм не лише цікавився результатами переговорного процесу, а й мав періодичні зустрічі з ним. Його, зокрема, цікавили питання територіального поділу Донецького басейну, Таганрозького округу та Слав’яно-Сербського повіту, кордонів Мінської губернії тощо. Так, Х. Раковський у розмові по прямому дроту з Г. Чичеріним просив дати директиви щодо позиції Німеччини й у зв’язку з цим наголошував, що «без дуже серйозної підтримки з Берліна, нам важко..., якщо в Берліні нас будуть підтримувати — ми можем під тим чи іншим приводом затягнути переговори, поки з’ясується ситуація, якщо потрібно поспішати, то розраховувати на Берлін не доводиться»165. На переговорах постійно був присутнім неофіційний представник Німеччини, 2 чи 3 засідання відвідав і представник Австро-Угорщини. С. Шелухін засвідчував, що німці неофіційно і негласно постійно втручалися в хід переговорів. «Се втручання ні одного разу не було на користь Української Держави і тільки затягувало мирові переговори, — наголошував С. Шелухін. — Наприкінці виявилося цілком, що німецьке представництво на Вкраїні відносно Української Держави веде подвійну політику і дбає тільки про інтереси германців»166. Вони, зокрема, навмисне затягували розв’язання проблеми українсько-російських кордонів, відмовляючись від дислокації по смузі історичних кордонів України, тоді як російські радянські військові частини продовжували здійснювати напади на українську територію, грабуючи місцеве населення, промислові об’єкти тощо. Така двозначність політичної лінії німецької військової влади була фактичним потуранням зухвалим діям більшовицького керівництва і, зрештою, призвела до незавершеності остаточного врегулювання цього важливого питання.

117

Павлюк О. В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917—1920) // Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С. 327.

118

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 92—94.

119

Там само. — С. 104.

120

Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. — Кн. ІІ. — Відень, 1920/21. — С. 31.

121

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — К., 2007. — С. 267.

122

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — К., 2007. — С. 267.

123

Скоропадський П. Спогади. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 266.

124

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 268.

125

Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні //Хліборобська Україна. — Кн. ІІІ. — Відень, 1921. — С. 98.

126

Скоропадський П. Спогади. — С. 266.

127

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 105.

128

Там само. — С. 270.

129

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 267.

130

Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році. — С. 52.

131

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 104—105.

132

Протягом кількох місяців МЗС Української Держави проводило переговори з делегацією РСФРР у Києві про передачу Україні приміщення посольства колишньої Російської імперії в Австро-Угорщині.

133

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — К. —Філадельфія, 2003. — С. 580.

134

Там само. — С. 586, 587.

135

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — К. —Філадельфія, 2003. — С. 594—595.

136

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 364.

137

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 99.

138

Там само.

139

Павленко В. В. Дипломатична місія Української Народної Республіки в Болгарії (1918—1920 рр.) // Укр. істор. журнал. — 1992. — № 12. — С. 20.

140

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 99.

141

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 329.

142

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 106.

143

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 329.

144

Там само.

145

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 113.

146

Там само.

147

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 330.

148

Там само.

149

Там само.

150

Мирні переговори між Українською Державою та РСФСР 1918 р.: Протоколи і стенограми пленарних засідань: Збірник документів і матеріалів. — К. — Нью-Йорк — Філадельфія, 1999. — С. 9.

151

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 330.