Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

як я покинула його, то як могло статися, що я не чула пострілу?

– Вони мають підстави думати, що постріл пролунав пізніше.

– А як же 6:20 на цидулці?

– Либонь, ту цифру написано іншою рукою – рукою вбивці.

Її щоки зблідли.

– Ви не звернули уваги на те, що цифра часу була написана не його почерком?

– Який жах!

– Та й слова цидулки, схоже, були написані не його рукою.

Це зауваження було цілком слушним. То була нечитабельна дряпанина, тоді як почерк полковника Протеро був достатньо акуратним і чітким.

– Ви певні, що вони вже не підозрюють Лоренса?

– Я переконаний, що всі підозри з нього знято.

– Але, містере Клемент, хто це міг бути? Луцій мав погану славу, я знаю, але не думаю, щоб у нього були справжні вороги. Ні, ворогів, спроможних на таке, він не мав.

Я похитав головою.

– Це таємниця.

Я з подивом подумав про семеро підозрюваних міс Марпл. Хто вони?

Покинувши Анну, я вирішив втілити один свій план.

Я повернувся зі Старої Садиби приватною стежкою. Коли підійшов до перелазу, то повернув назад і знайшов місце, де підлісок здався мені трохи прим’ятим. Я звернув зі стежки й заглибився в кущі. Вони були тут густими й перепліталися внизу. Я просувався вперед із великими труднощами й несподівано почув, що хтось іще пробирається крізь кущі неподалік від мене. Коли я нерішуче зупинився, Лоренс Реддінґ увійшов у поле мого зору. Він ніс важкий камінь.

Певно, я здався йому дуже здивованим, бо він несподівано зареготав.

– Ні, – сказав він, – це не ключ до розкриття злочину, це подарунок.

– Подарунок?

– Ну, скажімо, предмет, який допоможе мені почати переговори. Я маю знайти привід для відвідання вашої сусідки – міс Марпл, і мені сказали, їй нічого не припаде більше до вподоби, аніж гарний уламок скелі або камінь для японського садочка, який вона хоче облаштувати.

– Вона справді його облаштовує, – підтвердив я. – Але навіщо вам знадобилася стара леді?

– Лише для одного. Якщо вчора ввечері можна було щось побачити, то міс Марпл це побачила. Я не кажу про щось, конкретно пов’язане зі злочином, або щось таке, що їй здалося пов’язаним зі злочином. Я маю на увазі щось не зовсім звичайне, дрібну подію, яка дала б нам ключ до істини. Щось таке, чого вона не визнала вартим згадати в розмові з поліцією.

– Це можливо, я думаю.

– Хай там як, а треба спробувати, Клемент. Я сповнений рішучості докопатися до самого дна істини. Принаймні заради Анни, якщо не когось іншого. А в мене немає особливої довіри до Слека. Він чоловік дуже старанний, але старанність не замінить мізків.

– Я бачу, – сказав я, – ви перетворилися на улюбленого персонажа детективних романів – на детектива-аматора. Я не переконаний у тому, що вони спроможні витримати змагання з професіоналами в реальному житті.

Він подивився на мене гострим поглядом і несподівано засміявся.

– А що ви робите в лісі, отче?

Я не зміг не почервоніти.

– Ви робите те саме, що і я, можу заприсягнутися. У нас виникла одна й та сама думка, хіба ні? Як убивця підійшов до кабінету? Найпростіший шлях веде провулком до хвіртки, другий – через парадні двері, третій – а чи існує третій шлях? Моя думка полягає в тому, щоб з’ясувати, чи немає прим’ятих або зламаних кущів десь недалеко від муру, що огороджує сад церковного дому.

– Та сама думка спала й мені, – визнав я.

– Але я не довів цю роботу до кінця, – провадив Лоренс. – Бо подумав, що буде краще спершу побачитися з міс Марпл, аби переконатися в тому, що ніхто вчора ввечері не проходив провулком, коли ми перебували в сарайчику-майстерні.

Я похитав головою.

– Вона цілком переконана, що ніхто там не йшов.

– Атож ніхто, кого вона могла б назвати кимось – це звучить безглуздо, але ви повинні зрозуміти, до чого я веду. Бо там міг пройти хтось такий, як листоноша, або молочник, або хлопець із м’ясом від різника – хтось такий, чия присутність здалася б їй такою природною, що можна було про неї й не згадувати.

– Бачу, ви читали Честертона, – сказав я, і Лоренс не став заперечувати.

– Але хіба ви не згодні, що схожа ситуація могла виникнути?

– Думаю, що справді могла, – визнав я.

Без подальших розмов ми попрямували до садиби міс Марпл. Вона працювала в саду й гукнула нас, коли ми подолали перелаз.

– Ви бачите, – промурмотів Лоренс, – від її очей ніхто не сховається.

Вона зустріла нас привітно й була дуже рада, коли Лоренс з усією належною врочистістю підніс їй свій величезний камінь.

– Ви зробили мені велику послугу, містере Реддінґ. Справді велику послугу.

Підбадьорений тим, як був прийнятий його дар, Лоренс почав ставити свої запитання. Міс Марпл слухала його дуже уважно.

– Так, я розумію, що ви маєте на увазі, і цілком із вами погоджуюся, що про такі речі ніхто не згадує й не вважає за потрібне згадувати. Але можу запевнити вас, що тут не було нічого подібного. Нічого подібного взагалі.

– Ви справді в цьому переконані, міс Марпл?

– Цілком переконана.

– Ви бачили, щоб хтось пройшов у ліс по стежці в той день? – запитав я. – Або вийшов із лісу?

– О, так, багато людей. Доктор Стоун і міс Крем пройшли тією стежкою – це найкоротший шлях до їхніх розкопів. Вони пройшли там незабаром після другої години. І доктор Стоун повернувся цією ж таки дорогою, – як вам відомо, містере Реддінґ, адже він підійшов до вас і до місіс Протеро.

– До речі, – сказав я. – Той постріл – постріл, який ви чули, міс Марпл. Містер Реддінґ і місіс Протеро також мусили його чути.

Я подивився запитально на Лоренса.

– Так, – сказав він, спохмурнівши, – здається, я чув постріли. Їх було два чи один?

– Я чула тільки один, – сказала міс Марпл.

– Я майже не звернув уваги на той постріл, – сказав Лоренс. – Хай йому чорт, я нічого не запам’ятав. Якби я міг запам’ятати. Ви розумієте, моя увага була цілком поглинута…

Він замовк, збентежений.

Я тактовно кахикнув. Міс Марпл із притаманною їй надмірною сором’язливістю змінила тему розмови:

– Інспектор Слек намагався випитати в мене, коли я чула постріл – після того, як містер Реддінґ та місіс Протеро покинули майстерню, чи раніше. Я мусила признатися, що не можу точно цього сказати, але маю відчуття, – яке стає дедалі сильнішим мірою того, як я про це думаю, – що він пролунав після того, як вони вийшли з майстерні.

– Тоді це остаточно знімає підозру з доктора Стоуна, – сказав Лоренс, зітхнувши. – Хоч немає й ніколи не було найменших причин підозрювати його в тому, що він стріляв у бідолашного старого Протеро.

– Ну, а в мене інший погляд, – сказала міс Марпл. – Я вважаю за доцільне підозрювати кожного, бодай трохи. Моя думка полягає в тому, що ти ніколи нічого не знаєш напевне, хіба не так?

Це був типовий погляд, притаманний міс Марпл. Я запитав Лоренса, чи згоден він із нею щодо того, коли саме пролунав постріл.

– Я не можу точно сказати. Ви розумієте, то був такий буденний звук. Я схильний думати, він пролунав тоді,