Читати книгу - "Убивства за абеткою"

не шукаю. Вона там, переді мною, сидить на пляжі. Вона не бачить, як я підходжу… Це… Я не можу.

– Продовжуйте.

Голос Пуаро був авторитарно твердий.

– Я підходжу до неї зі спини… Вона не чує мене… Я обвиваю пасок навколо її шиї й тягну… тягну…

Агонія в його голосі була жахливою… Я вхопився за бильця крісла… Усе було занадто реальним.

– Вона задихається… Вона мертва… Я задушив її, а тоді її голова відкинулась назад, і я побачив обличчя… І це Меґан, не Бетті!

Зблідлий, він нахилився назад і тремтів. Пуаро налив ще склянку вина й передав йому.

– Що це все значить, мсьє Пуаро? Чому це мені сниться? Щоночі?

– Випийте вина, – наказав Пуаро.

Молодий чоловік випив, потім запитав спокійнішим голосом:

– Що це означає? Я… Я ж не вбивав її, правда?

Що відповів Пуаро, я не знаю, бо в той момент почув, як у двері постукав листоноша, і автоматично вийшов із кімнати.

Те, що я вийняв із поштової скриньки, прогнало всю мою зацікавленість надзвичайними відкриттями Дональда Фрейзера.

Я помчав назад у вітальню.

– Пуаро, – крикнув я. – Він прийшов. Четвертий лист.

Пуаро рвучко підвівся, вихопив його в мене, схопив свій ніж для паперу й відкрив. Відтак розгорнув листа на столі.

Ми всі троє читали його разом.

Досі ніяких успіхів? Фу! Фу! Що ви й поліція робите? Добре, добре, хіба ж це не весело? А куди нам вирушати далі за насолодою?

Бідолашний містере Пуаро. Мені вас так шкода. Якщо спочатку вам не пощастило, то пробуйте, пробуйте, пробуйте ще.

У нас ще досі багато роботи.

Тіпперері? Ні, це буде пізніше. Літера «Т».

Наступний невеличкий інцидент трапиться в Донкастері 11 вересня.

Бувайте.

Абеткар

Розділ двадцять перший

Опис убивці

Думаю, саме в той момент те, що Пуаро називав людським елементом, знову почало зникати з картинки. Скидалося на те, що у нас був період нормальних людських інтересів, бо розум уже не міг витримати цей непідробний жах.

Ми усі відчували неможливість щось робити, доки не прийшов четвертий лист, який відкривав сплановану сцену нового вбивства. Та атмосфера очікування принесла визволення від напруження.

Але тепер, із надрукованими словами, що насміхалися з білого цупкого паперу, полювання почалося знову.

Інспектор Кром прибув невдовзі зі Скотленд-Ярду, а відтак з’вилися Франклін Кларк і Меґан Барнард.

Дівчина пояснила, що вона також приїхала з Бексгілла.

– Я хотіла про щось запитати містера Кларка.

Вона здавалася занепокоєною тим, щоб вибачитись і пояснити свій вчинок. Я просто завважив цей факт, не надаючи йому великого значення.

Лист, що було природно, заповнив мій розум, виключивши з нього всі інші думки.

Гадаю, Кром не був надто радий бачити різних учасників цієї драми. Він став украй офіційним і ухильним.

– Я заберу це з собою, містере Пуаро. Якщо вам потрібна копія…

– Ні, ні, не потрібна.

– Які ваші плани, інспекторе? – запитав Кларк.

– Всеохопні.

– Цього разу ми маємо впіймати його, – сказав Кларк. – Мушу сказати вам, інспекторе, що ми створили власну асоціацію, яка працюватиме з цією справою. Легіон зацікавлених сторін.

Інспектор Кром запитав у властивій йому манері:

– Невже?

– Я так розумію, інспекторе, ви не дуже доброї думки про аматорів?

– Навряд чи у вашому розпорядженні такі ж ресурси, правда, містере Кларк?

– У нас особиста мета, а це вже щось.

– Невже?

– Я вважаю, що ваше завдання не буде надто легким, інспекторе. Насправді, я радше думаю, що Абеткар знову обійшов вас.

Кром, як я помітив, часто вдавався до роздратованих промов, якщо інші методи зазнавали невдачі.

– Я не думаю, що цього разу люди матимуть багато підстав критикувати нас, – сказав він. – Той ненормальний надав нам більш ніж достатнє попередження. Одинадцяте – це середа наступного тижня. Достатньо часу для розголосу в пресі. Весь Донкастер буде попереджений. Кожна душа, чиє прізвище починається на літеру «Д», буде насторожі – це все тільки на краще. Також ми відправимо в місто велику кількість поліцейських. Це вже організовано за згодою всіх начальників поліції Англії. Вийде ввесь Донкастер, поліція та цивільні, вийде, щоб спіймати одну людину, – і нам виправдано пощастить, ми маємо впіймати його!

Кларк спокійно сказав:

– Неважко зрозуміти, що ви не цікавитеся спортом, інспекторе.

Кром здивовано подивився на нього.

– Що ви маєте на увазі, містере Кларк?

– Чорт забирай, невже ви не розумієте, що наступної середи в Донкастері будуть проходити верхогони «Сент-Леджер»?

Щелепа інспектора провисла від подиву. Вперше в своєму житті він не зміг вимовити звичне: «О, невже?» Натомість він сказав:

– Це правда. Так, це ускладнює справу….

– Абеткар не дурень, навіть якщо й божевільний. Ми всі мовчали хвилину чи дві, уявляючи ситуацію, що склалась. Натовп людей на іподромі – запальна англійська публіка, що обожнює спорт, – нескінченні перешкоди.

Пуаро пробурмотів:

– C’est ingenieux. Tout de même c’est bien imaginé, ça62.

– На мою думку, – сказав Кларк, – убивство станеться на іподромі, можливо, саме під час кінних верхогонів.

На мить його спортивні інстинкти взяли гору, і він поринув у приємні думки…

Інспектор Кром підвівся, прихопивши листа.

– «Сент-Леджер» – це перешкода, – визнав він. – Не пощастило.

Він вийшов. Ми почули голоси в холі. За хвилину зайшла Тора Ґрей.

Вона схвильовано сказала:

– Інспектор розказав мені, що є ще один лист. Де цього разу?

Надворі йшов дощ. Тора Ґрей була одягнена в підбите хутром чорне пальто. Збоку на її золотистій голівці сидів маленький чорний капелюшок.

Вона зверталась саме до Франкліна Кларка і, підійшовши просто до нього та поклавши свою долоню на його плече, чекала відповіді.

– Донкастер, у день верхогонів «Сент-Леджер». Ми взялися до обговорення. Було цілком очевидно, що всі ми планували бути присутніми, але верхогони, без сумніву, ускладнювали плани, які ми склали заздалегідь.

Мене охопило почуття зневіри. Що, зрештою, може зробити ця маленька група з шести людей, якою б не була їх особиста зацікавленість цією справою? Там буде незліченна кількість поліцейських, пильних та напоготові, які спостерігатимуть за усіма ймовірними закутками. Що можуть зробити ще шість пар очей?

Наче у відповідь на мої думки, пролунав голос Пуаро. Він говорив радше як директор школи чи священик.

– Mes enfants63, – сказав він. – Ми не повинні розпорошувати сили. Ми повинні підійти