Читати книгу - "Сліпобачення"

то інтелект, що керував рухами багатомільйонного ансамблю, не помітить додаткового танцюриста. Якщо нам просто поталанить, то міріади скіммерів, що перебувають у полі зору, не запрограмовано як виказувачів.

Це прийнятні ризики. Якщо ми не готові до них, то треба було лишитися вдома.

Тож ми чекали: четверо оптимізованих гібридів, що давно перетнули межу звичайних людських можливостей, та один вимерлий хижак, що командував нами, замість того щоб зжерти живцем. Ми чекали, доки «Роршах» вийде на новий віраж. Зонд повільно падав — наш посол до небалакучого співрозмовника…

Чи, якщо Банда мала рацію, дрібний злодюжка, що мав відчинити двері порожньої квартири.

Шпіндель назвав його «чортиком з табакерки» — на честь дуже давньої дитячої іграшки, яка не заслужила навіть згадки в КонСенсусі. Ми падали за ним, дотримуючись практично балістичної траєкторії. Ми ретельно розрахували імпульс та інерцію, щоб проскочити крізь хаотичне мінне поле аккреційного пояса Бена.

Але Кеплер би не впорався сам: «Тезей» раз по раз гудів, запускаючи реактивні двигуни системи орієнтації. Коли Капітан коригував наш спуск у вир, вздовж хребта долинало тихе гуркотіння.

«Ще жоден план не пережив зустрічі з ворогом», — спало мені на думку, але я не знав, звідки ця цитата[69].

— Ось він, — мовила Бейтс. Біля Бена з’явилася плямка. Дисплей миттєво наблизив її. — Запуск програми на зближення.

«Тезей» досі не бачив «Роршаха», хоч ми перебували дуже близько і ще наближалися. Але паралакс хоч трішки зняв шори з очей зонда, демонструючи шпилі та димчасті скляні спіралі, які раз по раз зникали. Нескінченно плаский горизонт Бена лишався наполовину видимим крізь прозору товщу. Зображення тремтіло, крізь КонСенсус проходили хвилеформи.

— Оце так магнітне поле, — зауважив Шпіндель.

— Гальмуємо, — доповіла Бейтс. «Чортик» м’яко повернув назад і ввімкнув ліхтарик. На тактичній діаграмі почервонів індикатор зміни швидкості.

Цього разу тілом Банди заправляла Саша.

— Вхідний сигнал, — повідомила вона. — Такий самий формат.

Сарасті клацнув язиком:

— Прийняти.

«Роршах» — «Тезею». Вітаю ще раз, «Тезею».

Цього разу голос належав жінці середнього віку.

Саша усміхнулася:

— Бачите? Вона зовсім не ображена, попри товстий волохатий пісюн.

— Не відповідай, — наказав Сарасті.

— Тягу вимкнено, — доповіла Бейтс.

«Чортик», що летів за інерцією, чхнув. В напрямку цілі у безодню полетіли срібні часточки: мільйони компасних голок, блискучих і чудово відбивальних, зникли так швидко, що «Тезей» порівняно з ними взагалі не рухався. Мить — і їх вже не було. Зонд дивився, як вони вилітають, двічі за секунду скануючи кожен градус небосхилу лазерними очима та спостерігаючи за кожним відбитим спалахом. Тільки спершу ці голки летіли по прямій лінії, а потім вони почали згортатися в спіралі Лоренца, вигинатися дивними дугами й входити у штопор, віднесені новими дивовижними траєкторіями на межі можливого. Контури магнітного поля «Роршаха» потрапили в КонСенсус — на перший погляд, вони були схожі на щільні шари скляної цибулі.

— Тадам, — буркнув Шпіндель.

Якщо придивитися уважніше, цибуля виявляється червивою. З’являються випинання, довгі зміїсті енергетичні тунелі, що фрактально розгалужуються на кожному рівні.

— «Роршах» — «Тезею». Вітаю, «Тезею». Ви на зв’язку?

У голографічній вставці біля головного дисплея виринув трикутник: «Тезей» — на вершині, «Роршах» і «чортик» позначали коротку основу.

— «Роршах» — «Тезею». Я тебе ба-а-а-ачу…

— Її голос звучить набагато безтурботніше, ніж його.

Саша зиркнула на Сарасті, але не додала: «Ви впевнені?» Однак сама вона вже почала задумуватися. Тепер, коли шляху назад не було, вона почала осмислювати можливі наслідки помилки. Звісно, це треба було робити набагато раніше, але, як для Саші, це вже й так був прогрес.

До того ж ухвалювати рішення належало Сарасті.

У магнітосфері «Роршаха» почали з’являтися величезні петлі. Невидимі для людського ока, їхні обриси швидко зникали навіть на тактичній діаграмі. Часточки були розкидані так далеко, що Капітанові доводилося гадати. Нові макроструктури висіли в магнітосфері, наче кардани величезного примарного гіроскопа.

— Я бачу, ви не змінили курсу, — зауважив «Роршах». — Ми б не радили вам продовжувати зближення. Серйозно. Заради вашої ж безпеки.

Шпіндель похитав головою.

— Гей, Менді, а «Роршах» часом не з «чортиком» розмовляє?

— Якщо і так, я цього не бачу. Жодних відблисків чи спрямованого випромінювання, — вона похмуро всміхнулася. — Здається, ми проскочили непоміченими. І не називай мене Менді.

«Тезей» застогнав і вигнувся. Мною хитнуло у низькій псевдогравітації, тож довелося хапатися за щось, аби встояти на ногах.

— Корекція курсу, — доповіла Бейтс. — Уламки скель з невизначеною траєкторією.

— «Роршах» — «Тезею». Просимо дати відповідь. Ваш теперішній курс є неприпустимим, повторюю, ваш теперішній курс — неприпустимий. Наполегливо радимо його змінити.

Тепер зонд плив усього за кілька кілометрів від краю «Роршаха». Ми були достатньо близько, щоб розгледіти не тільки магнітні поля: він виріс у яскравих кодах тактичних кольорів. Невидимі вигини та шипи мінилися в КонСенсусі веселковими барвами умовних пігментних схем: гравітація, альбедо, випромінювання чорного тіла. Потужні електричні розряди, що били з кінчиків шипів, підсвічували пастельно-лимонним кольором. Яскрава графіка перетворила «Роршах» на мультик.

— «Роршах» — «Тезею». Просимо дати відповідь.

«Тезей» з гуркотом здригнувся від носа до корми і змінив курс. Тактична діаграма продемонструвала щойно помічений уламок, що пролетів за шість тисяч метрів від корабля.

— «Роршах» — «Тезею». Якщо не можете дати відповідь, просимо… от гівно!

Мультик замерехтів і згас.

Але я встиг побачити, що трапилося тієї останньої миті: «чортик» проходив повз одну з великих примарних петель, і раптом з неї вирвався величезний язик енергії — швидкий, наче в жаби. І сигнал обірвався.

— Тепер я бачу, що ви надумали, хуєсоси. Блядь, ви собі думаєте, ми тут зовсім сліпі?

Саша стиснула зуби.

— Ми…

— Ні, — зупинив її Сарасті.

— Але воно…

Сарасті зашипів. Здавалося, наче той звук ішов з глибини його горлянки. Мені ніколи не доводилося чути, щоб будь-який інший ссавець видавав такий звук. Саша одразу замовкла.

Бейтс намагалася впоратися з керуванням.

— Я зараз… одну секунду…

— Заберіть цю штуку просто, блядь, зараз, ви нас почули? Просто, блядь, зараз.

— Упіймала, — проскреготала зубами Бейтс, коли зв’язок відновився. — Потрібно було переналаштувати лазер.

Зонд суттєво знесло з курсу — наче людину, що переходила річку вбрід, захопила течія і кинула у водоспад, — але він досі передавав сигнали та рухався.

Ледь-ледь. Бейтс доводилося напружуватися, щоб утримувати його на курсі. «Чортик» смикався, продираючись крізь щільні закрути магнітосфери «Роршаха». Артефакт знову потрапив у його фокус. Зображення блимало.

— Продовжити зближення, — спокійно наказав Сарасті.

— Я б із радістю, — витиснула із себе Бейтс. — Намагаюся.

«Тезей» знову хитнувся і ввійшов у штопор. Я міг заприсягнутися, що якусь мить чув, як скрегочуть балки в барабані. На тактичній діаграмі з’явився ще один