Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

західних союзників з Берліна, щоб припинити потік біженців зі Східної Німеччини у Західну, який підривав економіку – молодь і кваліфіковані робітники масово тікали на Захід. Східнонімецькі керівники вимагали від Хрущова рішучих дій. Діркою в залізній завісі був Берлін – там не існувало надійного кордону між східною й західною окупаційними зонами. Шантаж не вдався, і Хрущов сподівався розв’язати берлінську проблему напряму з президентом Дуайтом Ейзенхауером – у вересні вони зустрілися в Кемп-Дейвіді і задекларували спільне бажання знайти прийнятний вихід з ситуації. Місто і світ чекали на нову зустріч лідерів двох супердержав[119].

Берлінське вікно працювало у двох напрямках. Було легко дістатися і зі Східного Берліна в Західний, і навпаки. Звісно, ніхто східнонімецькі установи не штурмував – охочих вибратися з капіталістичного пекла на Заході у робітничий рай на Сході не було. Але чимало агентів західних розвідок використовували це вікно для шпіонажу на радянських і східнонімецьких промислових та військових об’єктах. Радянська пропаганда показувала Західній Берлін як гніздо західних шпигунів у соціалістичному таборі. І тут не було значного перебільшення – важко було знайти зручніший спостережний пункт. А найважливішим об’єктом спостереження була штаб-квартира генерала Короткова в Карлсхорсті у східному передмісті Берліна. Історія Карлсхорста як центра радянської розвідувальної мережі в Німеччині починається у квітні 1945 року, коли старі приміщення вермахту стали штабом підкорювача Берліна маршала Жукова. Саме там, у колишній їдальні Військово-інженерної академії 9 травня 1945 року Жуков приймав у фельдмаршала Вільгельма Кейтеля акт капітуляції Німеччини. Відтоді оточений високим парканом Карлсхорст став центром радянської військової адміністрації у Німеччині і штаб-квартирою розвідувальних служб – КДБ (тоді ще під назвою НКВД) і ГРУ (Головного розвідувального управління, військової розвідки)[120].

Захід, особливо Центральне розвідувальне управління, хотіло знати, що коїться за високим парканом Карлсхорста, що там ховає від світу Радянський Союз. Алєксандр Коротков очолював апарат КДБ у Карлсхорсті з березня 1957 року і не тільки від своїх агентів, а й з власного досвіду прекрасно знав про підступи західних розвідок. Спеціалісти технічної контррозвідки якось виявили мікрофон у його власному кабінеті. Коротков велів мікрофон поки що не чіпати, щоб американці почули, що він про них думає, – тут придалася вся експресія й лексичний діапазон російської мови. Однак існував великий ризик, що мікрофон транслює американцям не тільки те, що Коротков сам хоче їм сказати, – мікрофон таки прибрали.

У кабінеті Короткова говорили не лише про «легітимну» діяльність розвідки. Персонал Карлсхорста не тільки постачав у Москву розвідувальну інформацію, а й «прибирав» небажаних для Кремля осіб. Убивства, або на кримінальному жаргоні «мокра робота», стали каталізатором його кар’єри. Коротков народився в Москві, до таємної служби в кінці 20-х років його залучив особистий секретар засновника ЧК Фелікса Дзержинського. Першим закордонним відрядженням стала Франція – Коротков записався на курс антропології в Сорбонні й намагався вербувати студентів на службу Сталіну.

Наприкінці 30-х Коротков повернувся у Францію на чолі групи убивць, які вистежили й ліквідували двох політичних опонентів радянського режиму: соратника найлютішого ворога Сталіна Лева Троцького і Георгія Агабекова, колишнього резидента радянської розвідки в Стамбулі, чия зрада викрила сотні радянських агентів на Близькому Сході. Якщо вірити спогадам Павла Судоплатова, Коротков спланував ці два вбивства і брав безпосередню участь в операціях. Тіла жертв (одне обезголовлене) поклали в чемодани і втопили у річці. Один чемодан знайшла у Сені паризька поліція, і Короткову з підручними довелося тікати з Франції[121].

Невдовзі він почав спеціалізуватися на Німеччині, куди вперше потрапив у середині 30-х, тікаючи від арешту у Франції. Новина про напад німців на Радянський Союз у червні 1941-го застала його в Берліні, де Коротков працював під прикриттям посади третього секретаря радянського посольства. Справжня робота Короткова полягала в керівництві нелегальною радянською мережею в Німеччині. Дізнавшись про початок війни, він вийшов з посольства нібито попрощатись з подружкою, кинувся у місто, відірвався від хвоста гестапо і передав інструкції та матеріали своїм агентам. Його агенти передавали достовірну інформацію про запланований напад, але Сталін її проігнорував.

Під час війни Коротков опікувався агентурною мережею на окупованих німцями територіях в СРСР і Східній Європі. У кінці 1943 року Коротков був у Тегерані, де зустрічалася «велика трійка», і активно там протидіяв німецькій розвідці. Коли Червона армія увійшла в Німеччину, Короткова відрядили у штаб 1-го Білоруського фронту, який під командуванням маршала Жукова вів наступ на Берлін[122].

Наприкінці квітня 1945 року Коротков разом з Червоною армією повернувся в місто, яке мусив залишити чотири роки тому. Перебуваючи при штабі Жукова, він був свідком підписання акта капітуляції в Карлсхорсті. Короткову вдалося зам’яти політичний скандал, коли радянська сторона забула запросити французького генерала Жана да Лятра де Тасіньї на переговори з німцями – придалося знання французької з часів, коли Коротков вчився у Сорбонні. Він знайшов генерала у натовпі, виграв час і запросив приєднатися до інших представників союзників. Коротков супроводжував Кейтеля та інших німецьких офіцерів в їдальню, де радянське командування і британці в присутності свідків – американців і французів – підписали акт капітуляції[123].

Після закінчення війни Коротков залишився у Карлсхорсті – його призначили начальником радянської розвідки в повоєнній Німеччині. У січні 1946-го Короткова відкликали до Москви – він координував нелегальні операції КДБ за кордоном, а 1956-го брав участь у придушенні угорської революції. У березні 1957 року Коротков знову опинився в Німеччині, цього разу у званні генерал-майора під прикриттям посади радника радянського посольства. Справжня робота Короткова полягала в підтримуванні зв’язку зі східнонімецькою розвідкою й управлінні апаратом КДБ у Карлсхорсті. Цей апарат був утворений із працівників різних відділів КДБ, які підпорядковувалися не тільки Короткову, а й начальникам своїх відділів у Москві.

Найбільший відділ у Карлсхорсті підтримував нелегальні операції у країнах Заходу. Трохи меншим за розміром, але дуже важливим був відділ по роботі з радянською еміграцією; емігрантами вважали західних українців і прибалтів, які формально ніколи не були радянськими громадянами й походили з територій, окупованих СРСР в ході війни. Оперативники цього відділу вербували агентів в еміграційних колах, шантажуючи їх нацистським минулим або родичами, що лишилися на радянській території[124].

У січні 1959 року у Першому головному управлінні КДБ у Москві створили новий відділ, який відповідав за «активні заходи». Ішлося про цілеспрямовані дезінформаційні кампанії за кордоном. Відділ отримав позначку «Д», начебто на підтвердження того, що дезінформація справді його головне завдання. Розголос, якого набула в Західній Німеччині смерть Бандери, став одним із перших випробувань для фахівців нового відділу і в Москві, і в Берліні, які працювали у цьому напрямку разом з