Читати книгу - "1984"

200
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 95
Перейти на сторінку:
столом трохи далі, але щось у вигляді того чоловічка підказувало, що він для власного комфорту обере найвільніший стіл. Із похололим серцем Вінстон плівся за ним. Не було сенсу підсідати до дівчини, якщо за її столом буде ще хтось. Цієї миті почувся страхітливий тріск. Чоловічок стояв навкарачки, таця вислизнула у нього з рук, підлогою розтеклися дві калюжі із супу і кави. Він підхопився на ноги, сердито глипнувши на Вінстона, запідозривши, що саме він його перечепив. Але все було гаразд. За п’ять секунд схвильований Вінстон уже сидів за столом дівчини.

Він не подивився на неї. Натомість звільнив свою тацю й відразу заходився їсти. Важливо було заговорити відразу, поки ще ніхто не підійшов, але зараз його охопив панічний страх. Вона, певно, вже змінила думку про нього, не могла не змінити! Малоймовірно, щоб ця пригода закінчилася успішно, в реальному житті такого не буває. Він би взагалі промовчав, якби цієї миті не побачив Емплфорта, поета з волохатими вухами, який, підшукуючи собі вільне місце, кульгав через залу із тацею в руках. Невідомо чому, але Емплфорт симпатизував Вінстонові і, якби лише його помітив, то безперечно підсів би до нього за стіл. Напевне, у нього залишалося не більше хвилини, щоб усе сказати. Вони обоє, Вінстон і дівчина, були цілковито зосереджені на їжі. Вони їли печеню з такою рідкою підливою, яку можна було б сміливо назвати квасоляним супом. Вінстон стиха заговорив. Ніхто з них не підвів голови, вони розмірено підносили їжу до рота й у паузі між однією й наступною ложками обмінялися кількома необхідними словами, промовляючи їх тихими невиразними голосами.

— Коли ви закінчуєте роботу?

— О вісімнадцятій тридцять.

— Де ми можемо зустрітися?

— На площі Вікторії, біля пам’ятника.

— Там безліч телеекранів.

— Якщо навколо натовп, це не має значення.

— Сигнал?

— Ні. Не підходьте до мене, поки не побачите мене в самій гущі людей. І не дивіться на мене. Просто стійте десь поблизу мене.

— О котрій годині?

— О дев’ятнадцятій.

— Гаразд.

Емплфорт не помітив Вінстона й сів за інший стіл. Вони більше не розмовляли і не дивилися одне на одного, наскільки це було можливо для людей, що сидять навпроти. Дівчина швидко доїла свій обід і пішла геть, а Вінстон залишився, щоб викурити сигарету.

Вінстон прийшов на площу Вікторії раніше призначеного часу. Він блукав навколо підніжжя величезної різьбленої колони, на вершині якої Старший Брат дивився на небо у південному напрямку, де він здобув перемогу над євразійськими літаками (кілька років тому це були ост-азійські літаки) у Битві за Першу Злітну Смугу. На вулиці перед ним стояла статуя чоловіка верхи на коні, який нібито зображував Олівера Кромвеля. Минуло вже п’ять хвилин після домовленого часу, а дівчина все ще не з’являлася. Вінстона знову опанувало почуття жаху. Вона не прийде, вона передумала! Він повільно пройшов до північного краю площі і трохи втішився, упізнавши церкву Сент-Мартіна, дзвони якої, коли вони ще в неї були, виспівували: «віддавай три фартинги». Нарешті він помітив дівчину — вона стояла біля підніжжя пам’ятника, читаючи чи вдаючи, ніби читає афішу, яка спіраллю тягнулася колоною вгору. Поки там не зібралося більше людей, наближатися до неї було небезпечно. Навколо постаменту блимало безліч телеекранів. Але цієї миті звідкілясь зліва долинули крики й гуркіт важких машин. Несподівано всі кинулися бігти через майдан. Дівчина спритно обминула левів біля підніжжя монумента і приєдналася до тих, хто біг. Вінстон рвонув за нею. Почувши на бігу вигуки, він зрозумів, що десь поруч проходить конвой євразійських полонених.

Південну сторону майдану вже запруджувала щільна маса народу. Вінстон, який завжди намагався триматися осторонь будь-якої штовханини, тепер пробивався, проштовхувався, протискався у саму гущу натовпу. Незабаром він уже був на відстані простягнутої руки від дівчини, але велетенський прол заступив йому дорогу на пару з не менш громіздкою жінкою, яка, мабуть, була його дружиною — здавалося, вони утворювали нериступний мур з людської плоті. Вінстон повернувся боком і потужним ривком примудрився протиснути між ними плече. На мить йому здалося, що його нутрощі, розчавлені двома м’язистими тілами, перетворилися на кашу, але все ж таки, спітнівши, він протиснувся крізь них. Тепер він стояв поряд із дівчиною. Дивлячись прямо перед себе, вони обоє стояли плече до плеча.

Вниз вулицею сунула довга валка вантажівок у супроводі охоронців із закам’янілими обличчями і ручними кулеметами. У кузовах вантажівок, тісно притиснуті один до одного, сиділи навпочіпки маленькі жовті чоловічки у зелених одностроях. Їхні сумні монголоїдні обличчя байдуже дивилися через борти вантажівок. Вряди-годи, коли вантажівка підстрибувала, лунав брязкіт металу: ноги усіх в’язнів були закуті в кайдани. Повз них проїжджали вантажівки за вантажівками, навантажені сумними обличчями. Вінстон майже не дивився на них. Плече дівчини та її рука до самого ліктя притискалися до його тіла. Її щока була так близько від нього, що він відчував її тепло. Як і в їдальні, вона негайно взяла ініціативу на себе. Заговорила тим самим безвиразним голосом, що й раніше, її губи ледве ворушилися, і їхнє мурмотіння відразу тонуло в гаморі голосів та гуркоті вантажівок.

— Ви мене чуєте?

— Так.

— У вас буде час у неділю пополудні?

— Так.

— Тоді уважно слухайте. Ви повинні все запам’ятати. Ідіть на станцію Педдінґтон...

З вартою подиву військовою точністю вона накреслила маршрут, якого він мав дотримуватися. Півгодини подорожі залізницею, два кілометри по дорозі, ворота без верхньої перекладини, стежка через поле, заросла травою галявина, стежка між кущами, вкритий мохом стовбур поваленого дерева. Вона неначе тримала у своїй голові мапу.

— Ви запам’ятаєте все це? — промурмотіла вона.

— Так.

— Повернете ліворуч, потім праворуч, потім — знову ліворуч. І не забудьте про ворота без верхньої перекладини.

— Гаразд. О котрій годині я маю там бути?

— Близько п’ятнадцятої. Можливо, вам доведеться зачекати. Я прийду іншим шляхом. Ви певні, що все запам’ятали?

— Так.

— Тоді якомога швидше відійдіть від мене.

Цього вона могла йому й не казати. Але якусь мить вони не могли виборсатися із натовпу. Вантажівки й досі їхали, і люди продовжували проводжати їх ненаситними жадібними поглядами. Спочатку почулося кілька посвистів і погрозливих вигуків, але вони пролунали лише з вуст членів Партії, що перебували у натовпі, і незабаром стихли. Головною емоцією була звичайна цікавість. Чужоземці — чи то з Євразії, чи то з Остазії — скидалися на небачених досі дивних тварин. Ніхто й ніколи їх не

1 ... 30 31 32 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1984», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1984"