Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Ґеральт вказав на останнього повішеника, який, хоча й висів високо, замість стоп мав поорані пазурами, скривавлені обрубки із кістками, які з них стирчали. — Гляньте. То робота гулів.

— Упирів? — Золтан Хівай відступив, сплюнув. — Трупоїдів?

— Авжеж. Серед ночі ми мусимо стерегтися.

— Куррррва! — проскреготів Фельдмаршал Дуда.

— Із язика ти в мене те зняла, пташко, — нахмурився Золтан Хівай. — Ото попали ми у тарапати. Тож як? У ліс, де упирі, чи дорогою, де війська й мародери?

— У ліси, — сказала із переконанням Мільва. — Й у найгустіші. Я волію гулів, а нє людей.

* * *

Ішли лісами, спочатку обережно, напружено, реагуючи на кожен шелест у хащах. Утім, скоро набули впевненості у собі, гумору й попередньої швидкості. Не бачили ані гулів, ані найменших слідів їхньої присутності. Золтан жартував, що упирі й будь-які інші демони мусили довідатися про війська, що наближаються, а якщо потвори мали можливість побачити у ділі мародерів і верденських волонтерів, то, охоплені жахом, заховалися б у найглибших хащах, де зараз і сидять, трясучись і дзвенячи іклами.

— І стережуть упириць, жон своїх і дочок, — бурчала Мільва. — Монстри знають, шо войовники у поході навіть вівцю нє пропустять. А як бабську сорочку повісити на дерево, то героям досить буде й дірки від сучка.

Любисток, який уже довгий час не втрачав натхнення і гумору, настроїв лютню і почав складати відповідний куплет про верби, дупла й темпераментних вояків, а ґноми й папуга навперейми підказували йому рими.

* * *

— О, — повторив Золтан.

— Що? Де? — запитав Любисток, устаючи у стременах і заглядаючи до яру, у напрямку, куди вказував ґном. — Нічого не бачу!

— О.

— Не плети, наче папуга! Що: «о»?

— Річка, — спокійно пояснив Золтан. — Права притока Хотлі. Зветься О.

— Ааа…

— Та де там! — засміявся Перціфаль Шуттенбах. — Річка А впадає до Хотлі вище, чималий шмат шляху звідси. А це — О, а не А.

Яр, по дну якого текла річка із нескладною назвою, заріс кропивою, що сягала над голови пішим ґномам, яро пахнув м’ятою і спорохнявілим деревом, а навкруги чулося неустанне кувікання жаб. Мав він також і стрімке узбіччя, і саме воно виявилося фатальним. Віз Вери Левенгаупт, який на початку подорожі відважно переносив негаразди долі й подолав усі перешкоди, програв у сутичці із річкою О. Він вирвався з рук ґномів, які супроводжували його униз, з’їхав, підскакуючи, на саме дно яру — і буквально розлетівся.

— Ррррва! — заскреготів Фельдмаршал Дуда, підкреслюючи контрапунктом хоровий вигук Золтана і його компанії.

* * *

— Чесно кажучи, — оцінив Любисток, роздивляючись залишки повозки й розкиданий багаж, — то, може, воно й краще. Той ваш клятий віз тільки сповільнював нас, завжди із ним клопоти були. Глянь реально, Золтане. Ми й так щастя мали, що ніхто нас на заскочив і не переслідував. Якби мусили ми швиденько тікати, довелося б фургон кинути разом із усім вашим здобутком, який у цій ситуації — врятовано.

Ґном обурився і гнівно забурчав у бороду, але Перціфаль Шуттенбах несподівано трубадура підтримав. Підтримку ту, як помітив відьмак, супроводжувало кілька підморгувань. Підморгування ці мали бути зроблені крадькома, але виразна міміка малого личка гнома виключала те «крадькома».

— Поет правий, — повторив Перціфаль, кривлячись і підморгуючи. — Від Хотлі й Іни ми близько, мокрим капелюхом докинути. Перед нами Фен Карн, самі бездоріжжя. Там із возом непросто було б. Якщо над Іною зустрінемо темерійські війська, то із нашим вантажем… могли б ми мати клопоти.

Золтан задумався, шморгаючи носом.

— Ну добре, — сказав нарешті, глянувши ще раз на рештки возу, які омивала лінива течія річки О. — Розділяємося. Манро, Фіґґіс, Йазон і Калеб залишаються. Решта рушать у подальший шлях. Коней мусимо обтяжити саквами із провіантом і підручним інструментом. Манро, знаєте, що робити? Лопати маєте?

— Маємо.

— Тільки щоби мені ані сліду не залишилося! А місце добре позначте й запам’ятайте!

— Спокійно, зробимо.

— Догоните нас легко, — Золтан закинув на плечі рюкзак і сігіль, поправив сокирку за поясом. — Ідемо за течією О, тоді вздовж Хотлі до Іни. Бувайте.

— Цікаво, — пробурмотіла Мільва Ґеральту, коли ослаблений загін рушив у дорогу, супроводжуваний маханням четвірки ґномів, що залишалася. — Цікаво, шо такого мали вони у тих ворках, шо аж закопати треба й місце позначити? Та ше й так, аби того нє побачив жоден із нас.

— Не наша справа.

— Не думаю, — сказав унапівголоса Любисток, обережно ведучи Пегаса серед повалених стовбурів, — щоб у ящиках тих були змінні підштаники. Вони великі надії пов’язують із тим вантажем. Досить часто я із ними говорив, аби здогадатися, що у траві пищить і що у тих скриньках може бути прихованим.

— І що там може бути прихованим, як на тебе?

— Їхнє майбутнє. — Поет озирнувся, чи ніхто його не чує. — Перціфаль по професії шліфувальник каміння, хоче заснувати власну майстерню. Фіґґіс і Йазон — ковалі, говорили про кузню. Калеб Страттон хоче оженитися, а батьки нареченої уже раз прогнали його, як бідака. А Золтан…

— Досить, Любистку. Пліткуєш, наче баба. Вибачаюся, Мільво.

— А нема за шо.

За річкою, за темним і підмоклим пасом старого лісу дерева стали меншими, вони виїхали на галявини, низькі березняки й сухі луки. І все ж їхали вони повільно. За прикладом Мільви, яка відразу, як вони рушили, взяла на луку веснянкувату дівчинку із кісками, Любисток також посадив дитинку на Пегаса, а Золтан узяв на червоно-брунатного жеребчика двох, а сам пішов поряд, тримаючи вуздечку. Але темп не зріс, жінки з Кернів не були у змозі йти швидше.

* * *

Був майже вечір, коли десь після години кружляння серед ярів й урочищ Золтан Хівай затримався, перекинувся кількома словами із Перціфалем Шуттенбахом, після чого розвернувся до решти компанії.

— Не кричіть і не смійтеся з мене, — сказав. — Але здається, що я заблукав. Не знаю, холера ясна, де ми є і в який бік повинні йти.

— Дурниць не кажи, — занервував Любисток. — Як це — не знаєш? Ми ж берегом річки йдемо. А там, у яру, то ж досі ваша річка О. Я правий?

— Правий. Але зауваж, у який бік вона тече.

— Прокляття.