Читати книгу - "Володар Перстенів"

із тих Чорних Вершників заступить йому дорогу, то матиме справу зі Семом Правоногом», — сказав я. А вони засміялися.

— Хто це вони, і про що ти взагалі говориш?

— Ельфи, пане. Минулої ночі ми розмовляли; і вони, здається, знали, що ви покидаєте Шир, тому я і не став заперечувати. Пречудовий народ, ельфи! Пречудовий, пане!

— Справді так, — сказав Фродо. — А тепер, коли ти їх ближче роздивився, як вони тобі?

— Вони вищі за мою приязнь чи неприязнь, так би мовити, — відповів Сем повільно. — І не важливо, що саме я про них думаю. Вони трохи не такі, якими я їх уявляв, — такі стародавні та юні водночас, веселі, але й сумні.

Фродо поглянув на Сема здивовано, мов сподіваючись помітити зовнішню ознаку дивної зміни, яка з ним відбулася. Здавалося, голос Сема Правонога був зовсім не тим, до якого звик Фродо. Та на вигляд Сем Правоніг був той самий, хіба що обличчя його видавалося незвично вдумливим.

— А ти не передумав іти зі Ширу зараз, коли твоє бажання їх побачити вже збулося? — запитав Фродо.

— Ні, пане. Не знаю, як це висловити, але після вчорашньої ночі я почуваюсь іншим. Здається, я зазираю вперед. Я знаю, що перед нами дуже довга дорога, у темряву; та я знаю, що повертатися мені не можна. І річ не в ельфах, драконах чи горах — я сам не зовсім добре знаю, чого хочу, — та я маю щось здійснити, і воно попереду, не в Ширі. Я повинен пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте.

— Не зовсім. Але я розумію, що Ґандалф обрав для мене доброго супутника. Я задоволений. Ми підемо разом.

Фродо поснідав мовчки. Тоді підвівся, озирнувся довкола і покликав Піпіна.

— Усі готові? — запитав він, коли надбіг Піпін. — Час вирушати. Ми спали надто довго, а йти нам далеко.

— Маєш на увазі, що ти спав надто довго, — зазначив Піпін. — Я прокинувся давним-давно; і ми лише чекаємо, коли ти закінчиш їсти і думати.

— Тепер я закінчив і одне, і друге. І хочу негайно йти до Переправи у Цапові. Не будемо повертати знову на дорогу, з якої вчора зійшли: підемо звідси навпростець.

— Тоді треба навчитися літати, — сказав Піпін. — Тут ніде пішки навпростець не перейдеш.

— Але все-таки можна піти просто, а не дорогою, — відказав Фродо. — Переправа на схід від Лісового Дому, а торована дорога сильно відхиляється ліворуч — видно, як отам на півночі вона завертає. Вона огинає північний край Прилук до перехрестя великої дороги з Мосту понад Колодним. Але це кілька зайвих миль убік. Якщо підемо навпростець до Переправи, то зріжемо чверть шляху.

— Просто підеш — довше йтимеш, — заперечив Піпін. — Місцевість горбиста, а у Прилуках повно боліт та інших перешкод, — я знаю ці землі. Якщо ж тебе непокоять Чорні Вершники, то яка різниця, де їх зустріти: на дорозі, у лісі чи в полі?

— У лісі або в полі нас важче знайти, — відповів Фродо. — А якщо вони думають, що ти ідеш дорогою, то більша ймовірність, що саме там тебе і шукатимуть, а не деінде.

— Гаразд! — погодився Піпін. — Я піду за тобою в будь-яке болото чи канаву. Але це важко! Я сподівався, що ми ще до заходу сонця зайдемо в «Золоте сідало». Там найліпше пиво у Східній Чверті — принаймні так колись було — давненько я його не куштував.

— Усе зрозуміло! — сказав Фродо. — Просто підеш — довго йтимеш, а з пивничками — ще довше. Будь-що ми повинні тримати тебе якнайдалі від «Золотого сідала». До Цапова мусимо дістатися ще засвітла. Що скажеш, Семе?

— Я піду з вами, пане Фродо, — сказав Сем (притлумивши глибокий жаль за найкращим пивом Східної Чверті).

— Ну, якщо ми волочитимемося тванями і тернями, то ходімо вже негайно! — зітхнув Піпін.

Було спекотно вже майже так само, як і напередодні; та із заходу почали насуватися хмари. Збиралося на дощ. Гобіти сповзли зеленим крутосхилом і пірнули в гущавину. Вони мали залишити Лісовий Дім ліворуч, піти навскоси лісом повз східні схили пагорбів, аж до самих низин. Звідти можна було прямувати до Переправи майже без перешкод за винятком кількох канав і огорож. Фродо розрахував, що навпростець їм доведеться пройти вісімнадцять миль.

Невдовзі виявилося, що ліс куди густіший і заплутаніший, аніж здавався. У підліску не було стежок, тому просувалися вони повільно. Коли зійшли в діл, шлях, який вони обрали, недоречно перетнув потічок, що витікав із пагорбів. Круті ковзкі береги глибокого русла вкривали кущі ожини. Перескочити через нього або перейти, не намокнувши, не подряпавшись і не вивалявшись у багнюці, було неможливо. Вони зупинилися, не знаючи, як бути далі.

— Не знаючи броду… — сказав Піпін, похмуро посміхнувшись. Сем Правоніг визирнув крізь прогалину в гущавині на гребінь зеленого пагорба, з якого вони спустилися.

— Гляньте! — вигукнув він, ухопивши Фродо за руку.

Усі озирнулись і на тлі неба побачили коня. Біля нього стояла чорна похилена постать.

Умить усі передумали повертатися. Фродо перший хутко скочив у густі кущі біля потічка.

— Еге ж бо, — мовив він до Піпіна. — Ми обоє були праві! Дорога навпростець уже пішла навскіс, але ми саме вчасно дісталися до сховку. У тебе, Семе, гострий слух: чи хтось сюди йде?

Вони завмерли і зачаїли дихання, прислухаючись, але погоні не було чути.

— Сумніваюся, що він поведе коня цим крутосхилом, — сказав Сем. — Але, напевно, він знає, що ми тут. Нам краще йти далі.

Іти ж далі було нелегко. На плечах — торби, а кущі й ожина чіпляються за ноги. Гряда позаду захищала їх від вітру, і повітря стало задушливим. Коли нарешті вибралися на відкритіший простір, то спітніли, потомились і подряпались, та й певності, в якому напрямку рухатися далі, не було. Береги потічка понижчали, він став ширшим і мілкішим і втікав кудись до Прилук і Ріки.

— Гей, та це ж Колодний! — здогадався Піпін. — Якщо ми хочемо прямувати, як надумали, нам треба його негайно перейти і звернути праворуч.

Вони перейшли потічок убрід і поквапилися до іншого берега через широку відкриту рівнину, зарослу очеретом. Далі знову вийшли до смуги дерев, переважно високих дубів, подекуди в'язів і ясенів. Земля була доволі рівна, з невеличким підліском, але через занадто густі дерева далеко вперед видно не було. Від раптового подуву вітру вгору здійнялося листя, і з хмарного неба закрапало. Потім вітер ущух і припустив дощ. Вони пробиралися швидко, як тільки могли, через латки трави та густі купи старого листя; а над ними дощ тарабанив і лив. Вони