Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

збирався від нас відставати, поки все не вирішиться.

— Я розумію, що він засмучений, — сказала вона. — Але це справді неможливо. Мені шкода, Міле.

— Зрозуміло, — із притиском відповів він. — Я йому перекажу.

Потім підвівся й нечутно пішов.

Емма зітхнула і ще якийсь час неспокійно крутилася з боку на бік.

— Ти все правильно сказала, — прошепотів я. — Нелегко бути людиною, на яку всі озираються й від якої ждуть рішень.

Вона промовчала, але притулилася до моїх грудей.

Мало-помалу ми засинали під шепіт гілок, які шелестіли на вітрі, й дихання коней, що нас заколисувало.

* * *

То була ніч хисткого сну й кошмарів. Провів я її, як і попередній день: тікаючи від зграй страхітливих собак. Прокинувся геть розбитим. Ноги й руки були важкі, мов колоди, голова — ватяна. Я почувався б краще, якби не спав узагалі.

На світанку нас побудив Бехір.

— Прокиньтеся й співайте, синдриґасті! — прогорлав він, кидаючи нам товсті скибки черствого, мов цегла, хліба. — Після смерті виспитеся!

— Із таким сніданням смерть не забариться, — відзначив Єнох, постукавши хлібом по каменю й почувши стукіт, наче по дереву.

Бехір розплився в усмішці й скуйовдив йому волосся.

— Та ну. Куди подівся твій дивний дух?

— У пральню пішов. — І Єнох накрив голову ковдрою.

Бехір дав нам десять хвилин на те, щоб підготуватися до поїздки в місто. Так він виконував свою обіцянку відвезти нас на перший ранковий поїзд. Я встав, побрів до відра з водою, поплескав собі в лице, почистив пальцем зуби. О, як мені бракувало моєї зубної щітки. Як я тужив за м’ятною зубною ниткою і дезодорантом із запахом океанського бризу. Чого б я тільки не віддав, аби знайти десь аптеку «Кмітливий помічник».

Півцарства за свіжу білизну!

Я пальцями розчесав волосся, витрушуючи сіно, і вгризся в неїстівний хліб, а за нами тимчасом спостерігали з траурними обличчями цигани та їхні діти. Неначе звідкілясь знали, що веселощі попереднього вечора були останнім акордом, а тепер нас ведуть на шибеницю. Мені захотілося їх підбадьорити.

— Усе добре, — сказав я світловолосому хлопчику, який, здавалося, от-от розридається. — Ми не пропадемо.

Він невпевнено подивився на мене широко розплющеними очима, так, ніби до нього заговорив привид.

Цигани зібрали вісьмох коней — і вісьмох вершників, по одному для кожного з нас. На конях до міста можна було дістатися значно швидше, ніж на валці возів. А ще я їх боявся.

Дотепер я ніколи не їздив верхи. Мабуть, єдиний серед усіх більш-менш багатих дітей Америки. І не тому, що я не вважав коней прекрасними, величними істотами, вершиною тваринного творіння тощо. Просто я вважав, що жодна тварина не має ні найменшого бажання, щоб на неї вилазила і щоб на ній їздила людина. До того ж, коні були дуже великі, гори м’язів з великими зубами-жорнами, і дивилися вони на мене так, ніби знали, що я їх боюся, та наче чекали нагоди хвицнути мене копитом у голову. Не кажучи вже про те, що на коні не було паска безпеки (та й узагалі будь-якої вторинної системи стримування). Коні могли розганятися незгірш за машини, однак були більш стрибучі. Тож увесь той задум видавався просто недоцільним.

Уголос я, звісно, цього не сказав. Припнув язика, стиснув щелепу і сподівався, що проживу досить довго, аби принаймні померти в більш цікавий спосіб, ніж звалитися з коня.

Після першого ж «вйо!» ми зірвалися учвал. Я миттю забув про почуття гідності й ухопився за цигана, який сидів у сідлі переді мною і тримав віжки. Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг помахати на прощання рукою циганам, які зібралися, щоб провести нас у путь. Хоча це було й на краще: прощання ніколи не були моїм коником, а останнім часом життя чомусь перетворилося на суцільну їх смугу. Прощання, прощання, прощання.

Ми їхали. Мої стегна заніміли від того, що я міцно стискав кінські боки. На чолі загону їхав Бехір, за ним у сідлі сидів його особливий син. Хлопчик їхав, випроставши спину, тримаючи руки по боках, впевнений і хоробрий. Такий разючий контраст із минулою ніччю. Тут, серед циган, він перебував у своїй стихії. Ми йому потрібні. Його народом були роми.

Зрештою біг коней уповільнився, і я наважився відірвати обличчя од піджака вершника та розглянутися довкола. Ліс поступився місцем полю. Ми спускалися в долину, посеред якої лежало містечко, що потопало в зелені й з того місця, де ми були, здавалося не більшим за поштову марку. До нього з півночі наближалася довга низка цяток з хмаркою на чолі: парким диханням паротяга.

Трохи не доїжджаючи до міської брами, Бехір зупинив коней.

— Далі ми не поїдемо, — сказав він. — У містах нас не дуже люблять. Та увага, яку ми до себе привертаємо, вам не потрібна.

Мені важко було уявити, щоб хтось мав щось проти цих добродушних людей. Проте такі самі забобони змусили й дивних стати вигнанцями суспільства. Так усе обернулося в цьому сумному світі.

Ми з дітьми злізли з коней. Я став позаду інших, сподіваючись, що ніхто не помітить, як тремтять у мене ноги. Коли ми вже збиралися йти, Бехірів син зіскочив з батькового коня й крикнув:

— Стійте! Візьміть мене з собою!

— Я думала, ти з ним поговориш, — сказала Емма Міларду.

— Я й поговорив.

Із сідельної сумки хлопчик витяг наплічник і надів його на спину. Він всерйоз зібрався йти з нами.

— Я вмію готувати, — сказав він. — І дрова рубати, й верхи їздити, й усякі вузли в’язати!

— Хто-небудь, вручіть йому медаль, — підштрикнув Єнох.

— На жаль, це неможливо, — делікатно сказала хлопчику Емма.

— Але я такий, як ви… і з кожною хвилиною роблюся все більш схожим! — Хлопчик став розщібати пасок на штанях. — Подивіться, що зі мною коїться!

Перш ніж його встигли спинити, він спустив штани до щиколоток. Дівчатка зойкнули й повідверталися.

— Ану бігом надів штани, псих ти хворий! — заволав Г’ю.

Але там не було чого бачити — від попереку й нижче він був невидимий. Нездорова цікавість підштовхнула мене зазирнути під його видиму половину, і перед моїми очима відкрився кришталево прозорий вигляд усього, що відбувалося в його кишках.

— Погляньте, на скільки я зник відучора! — з панічними нотками в голосі промовив Раді. — Скоро щезну весь!

Від подиву цигани аж роти порозтуляли, а потім стали перешіптуватися. Навіть їхні коні, здавалося, стривожилися й відійшли від безтілесної дитини.

— А бодай мені крила! — сказав Єнох. — Він існує тільки наполовину.

— Ох, бідолашний, —