Читати книгу - "Скрут"

все напевно дарма. Тіар змінила ім’я; звідки їй узятися в цьому переписі, якщо вона більше не Тіар, або якщо вона живе в іншому місті, або в глухому селі, куди переписувачі не дісталися?

У завулку загуркотіли черевики. Школяр-посланець, сяючий і збуджений, вилетів на перехрестя, здіймаючи куряву, ніби цілий табун; Ігар напружився. У душі в нього зійшлися в герці надія, страх і розчарування; він сидів на траві, заспокоюючи дихання та переконуючи себе: хоч би якою виявилася школярева звістка, вона поможе в пошуках. Вона просуне його вперед, хоч на волосинку, але просуне…

Тим часом трапилося так, що на шляху в захеканого підлітка, який прямував до шинку, виявився Величко. Або школяр знав його раніше, або просто прочитав щось на його замисленому в’ялому обличчі, однак крок у Ігарового посланця сповільнився, він рвучко ухилився вбік із наміром обминути перешкоду; губи Величкові склалися в усмішечку, і вже наступної миті школяр, викрикуючи щось обурене, виривався з чіпких загребущих рук.

— От совість усю й висмоктала… Жаба твоя…

Величко обернувся так, начебто нижче спини йому вп’ялося розжарене шило. Школяр відразу опинився на волі; Ігар якийсь час насолоджувався страхом, який виразно проступив на одутлій пиці підмайстра, по тому ж розвернувся й із величезним задоволенням зацідив у бліду, не надто жорстку вилицю. Не застосовуючи науки Розбивача — зате від душі.

На околиці вулиць не мостили. Навіть цієї, залюдненої, головної дороги, якою ходили одне до одного в гості місто й передмістя. Сотні ніг здіймали хмари куряви, тут-таки вовтузилися дітлахи й кури, крізь гамір час від часу репетували півні; Ігар ішов повільно, тому його часто штовхали.

Школяр чесно виконав доручення.

Ігар знайшов її. Він знайшов її, він знайшов; тепер він повинен обдурити її так, щоб вона не зачула обману. Він повинен бути вертким, як лис — замість цього мізки в нього оберталися натужно, мов панчохи, натоптані піском. Напевне, ось ці зелені ворота… А може, наступні? Школяр узяв належні йому монети й навідріз відмовився іти з Ігаром як проводир. Школяр до певної міри хоробрий, до певної міри обережний, однак не схоже, щоб відверто брехав…

Жінка, що до пояса вистромилася з вікна другого поверху, невизначено махнула рукою:

— Тіар? А, ти про цю… Так вона Діар, здається… Там вона, знову недбалий жест. — Вулицею пройди, вона весь час біля воріт сидить… Відразу побачиш, — у погляді, яким вона провела Ігара, ковзнув дивний вираз, якого він не міг зрозуміти.

За півкварталу Ігар побачив.

Будинок стояв серед низки таких самих, не багатих і не дуже вбогих; біля воріт виднілася дивна споруда, низька, на коліщатах, із довгою голоблею, як у ручного візка. На візку сиділа жінка.

Втім, слово «сиділа» не цілком відповідало її положенню; подерта спідниця була піднята непристойно високо й закріплена на грудях шпилькою — щоби перехожі бачили страшні, короткі кукси її ніг. Із дірок, які лишилися на місці відірваних рукавів, визирали кукси рук, відрубаних ледь не до пліч. Темне волосся було коротко обстрижене й стирчало пасмами. Обличчя в тієї, що сиділа на візку, здавалося обличчям статуї — чисте, правильне, спокійне; на Ігара дивилися уважні очі з прозеленню.

Він болісно ковтнув. Жінка кивнула — приязно, начебто кажучи: не хвилюйся. Нічого страшного.

Ігар облизав пересохлі губи, витяг решту монеток, усі до останньої, сипнув у залізне блюдечко — туди, де вже лежала пригорща мідяків. Замурзаний хлопчисько, який пробігав повз них, жадібно витріщив очі.

— Забери, — сказала жінка. — Це забагато. Однаково вони все проп’ють…

— Хто проп’є? — запитав він хрипко. Вона похитала головою:

— Не має значення. Забери, придадуться…

— Це тобі, — повторив він уперто.

Вона раптом посміхнулася — м’яко, ледь не поблажливо; зуби в неї виявилися дивно білими, ніби крейда:

— Дурнику… Про себе подумай. У тебе ж більше нема?

Він мовчав. Його здогад був страшний, страшніший навіть за вигляд живого обрубка з гарним спокійним обличчям.

— Як тебе звуть? — запитав він пошепки.

Вона зсунула брови докупи:

— А навіщо тобі?

— Треба знати.

— Діар, — вона ніби й сама здивувалася з вимовленого ім’я. — Або Тіар… або Деар. По-різному… А взагалі — Пінкою звуть. Щоб не плутатися.

— А-а… — протяг Ігар.

Баба, яка їх проминала, хотіла кинути на блюдечко монетку — але побачила купку Ігарових грошей, стисла губи та пішла далі.

Ніч він провів, блукаючи містом; з якогось часу за ним пленталися троє кривопиких бурлак, і він несамовито зрадів, що можна буде нарешті зігнати власний сором і тугу на чужих пиках, які самі просяться під кулак. Бурлаки ж вгледіли в його очах недобрий гарячковий блиск і поквапилися звернути в підворіття. Ігар ходив до ранку, плював у небо, намагаючись поцілити в зірку Хота, і бурмотав під ніс ті дурнуваті веселі пісеньки, яких навчив його колись Муфта, відомий дурник із селища Підчерев’я. Ігар зовсім дарма зневажив варту, яка залюбки хапає всіх, хто тиняється о цій непевній порі, та дуже тішиться, якщо серед спійманих виявляється розшукуваний злочинець; втім, і варта обминала Ігара: ймовірно, вирішила віддати його лихій долі на поталу.

Він бачив, як кремезний старий із шарфом навколо голови витяг візок із воріт і встановив його на колишньому місці; як поставив на землю тарілочку, як задер на Пінці-Тіар спідницю, оголив обрубки ніг; закріпив край спідниці шпилькою, прискіпливо оглянув свою роботу. Задоволений, повернувся й пішов у двір; у збудженій Ігаровій уяві змалювалася тоскна картина: старий обрубує гарній дівчині руки-ноги та садовить її перед ворітьми, щоб заробляла, рахуючи мідяки на денці бляшаного блюдечка…

Пінка не здивувалася, коли побачила Ігара. Він миттю забув усі приготовані слова, зупинився віддаля, тупцював і м’явся, тож вона нарешті посміхнулася:

— А як тебе звуть?

Він почав вимовляти своє придумане ім’я — але до кінця так і не вимовив. Затнувся; вона засміялася:

— Та ти не бійся… Я нікому не викажу.

…Так трапилося, що вона знала безліч таємниць. І зберігала їх надійно, мов камінь.

Вона не пам’ятала себе, не знала нічого про нещастя, котре перетворило її на обрубок. (Ігар здригнувся, коли згадав про широкоплечого старого; йому привиділася зазубрена людожерська сокира.)

Усе життя Тіар було візком, травою під парканом та блюдечком із мідяками; можливо, тому всі нещасні йшли до неї поплакати, а ті, чиє сумління було обтяжене гріхами, — покаятися.

Вона була німим докором і тим, і іншим — і вона була надією; поряд із нею будь-який каліка почувався владарем світу.

Ігар сидів, підібгавши під себе ноги, і дивився, як проминають їх черевики