Читати книгу - "Сніговик"

для покупок мимо полиць супермаркету, що біля стадіону «Уллевол». Магазин великий, трохи дорожчий за інші, проте вибір тут набагато більший. Ходила вона сюди не щодня, а тільки коли збиралася приготувати щось смачненьке. А сьогодні ввечері з США повертався додому їхній старшенький – Трюгве. Він навчався на третьому курсі економічного факультету в університеті Монтани, але цієї осені в нього не було ніяких екзаменів, тож аж до зими він зможе навчатися вдома. Андреас збирався з церкви відразу вирушити за ним до аеропорту Гардермоен. Коли вони увійдуть до будинку, подумала Елі, їхня дискусія щодо веслування та клювання на різну наживку буде в самому розпалі.

Вона нахилилася над мороженими продуктами і відчула, як на неї повіяло холодом. Але не від холодильника, а ззаду, з-за спини, – там знову промайнула чиясь тінь. Та сама, що промайнула, коли вона стояла у відділі свіжого м’яса, а до цього на парковці, коли вона замикала машину. Лякатися нема чого. Це минуле дає про себе знати. Елі вже звиклася з тим, що страх ніколи не послабить свою хватку, навіть тепер, півжиття по тому. Вона вибрала найдовшу чергу до кас: досвід підказував, що ця пройде швидше за інші. Андреас вважав, що вона помиляється. Хтось став за нею. Отже, не тільки я помиляюся, подумала Елі. Вона не стала обертатися, а тільки подумала, що в людини позаду неї, мабуть, купа заморожених продуктів – так їй холодило спину.

Але коли Елі таки обернулася, позаду неї нікого не було. Вона понишпорила очима по інших чергах. Тільки не починай, сказала вона собі. Не починай.

Вийшовши з магазину, вона змусила себе повільно дійти до машини. Не озираючись довкола, спокійно відчиняй дверцята, клади продукти, сідай та заводь. І тільки коли її «тойота» вже видиралася схилом до двоквартирних будинків на горі Нурберг, вона знову стала думати про Трюгве, Андреаса та про вечерю, яка мала бути готова до їхнього приходу.

Харрі чув голос Еспена Лепсвіка у слухавці, а сам примружувався на фотографії загиблих колег. Лепсвік наполягав на допуску до усіх матеріалів справи.

– Коли отримаєш пароль від бази даних нашого шефа, – сказав Харрі, – зайдеш до папки «Сніговик» у розділ «Злочини, скоєні із застосуванням насильства».

– «Сніговик»?

– Ну отак назвали.

– О’кей. Дякую, Холе. Як часто тобі потрібні доповідні від мене?

– Тільки коли в тебе щось з’явиться. І ще, Лепсвіку…

– Що?

– На мою грядку не лізь. Копайся навколо, добре? Займися анонімками, свідками, людьми, чиї особисті справи змушують тебе сумніватися в їхній непричетності до серійних убивств. Оце буде твоя основна робота.

Харрі знав, що подумав Лепсвік, досвідчений слідчий Головного управління поліції: така собі робітка…

Лепсвік крякнув:

– Тобто наші думки збігаються, що між зниклими безвісти є якийсь зв’язок?

– Наші думки не обов’язково мають збігатися. Роби, як вважаєш за потрібне.

– Чудово.

Харрі поклав слухавку й уп’явся в монітор. Він зайшов на сайт, про який казала Боргхільд, і тепер роздивлявся фотографії красунь-фотомоделей, чиї обличчя та тіла були перекреслені пунктирними лініями. Пунктир демонстрував, де їхню довершену зовнішність таки можна підкоригувати. А над посмішками красунь посміхався з фотографії Ідар Ветлесен власною персоною, привабливий, наче фотомодель.

Під світлиною Ідара Ветлесена розміщувалося резюме, яке складалося з довгих – французьких та англійських – назв дипломів та курсів. Харрі знав: частину подібних курсів можна пройти за якихось два-три місяці, і вони таки дають право додати до свого лікарського титулу кілька латинських скорочень. Він ввів ім’я Ідара Ветлесена до Google і в списку результатів пошуку побачив таблицю змагань з керлінгу, а також сайт одного з попередніх місць роботи Ветлесена – клініки «Марієнлюст». Правду кажучи, подумав Харрі, Норвегія й справді така крихітна країна, що між будь-якими двома жителями – максимум два рукостискання.

Увійшла Катрина Братт і з глибоким зітханням опустилася на стілець перед Харрі. Поклала ногу на ногу.

– Як вважаєш, – запитав Харрі, – правда, що красиві люди більше переймаються питаннями власної зовнішності, аніж відразливі?

– Не знаю, – відповіла Катрина. – Але якась логіка в цьому є. Адже індивідууми з високим айк’ю так з ним носяться, що організували клуб собі подібних. Людям притаманно фокусуватися на тому, що в них є. Наприклад, ти, на мій погляд, неймовірно пишаєшся своїм талантом слідчого.

– Тобто генами щуролова, так? Отриманою від народження здатністю ув’язнювати ненормальних, п’яничок, людей, які давно вийшли з підліткового віку, але з інтелектом, набагато нижчим за середній?

– Так, виходить, ми всього лише щуролови?

– Атож. Ось чому ми радіємо, коли хоч зрідка нам перепадає така справа, як ця. Можливість пополювати за великою дичиною, підстрелити лева чи слона, динозавра, дідька лисого.

Катрина не посміхнулася, навпаки, кивнула із серйозним виглядом.

– Ну то що тобі сказала близнючка Сильвії?

– Я мало до неї в подруги не набилася, – зітхнула Катрина і провела долонею по затягнутому в панчоху коліну.

– Послухаємо.

– Ане розповіла, що і Ролф, і Сильвія були впевнені, що Ролфу з нею невимовно пощастило. Але решта думали навпаки. Коли вони зустрілися, Ролф тільки-но отримав диплом інженера Бергенської вищої технічної школи і переїхав до Осло, щоб почати роботу в компанії «Квернер». А Сильвія – вона з тих людей, котрі щоранку прокидаються з новою ідеєю, як їм жити далі. У неї було десь із півдюжини різних спеціальностей, але ні на якій роботі вона не затримувалася більше півроку. Уперта, запальна та розпещена. Переконана соціалістка з радикальними замашками. Нечисленними подругами вона намагалася маніпулювати, чоловіки, з якими вона зав’язувала стосунки, швидко її залишали: не витримували. Її сестра вважає, що Ролф так сильно закохався у Сильвію, бо вона була його повною протилежністю. Сам він збирався йти батьковими слідами й стати інженером. Народився в сім’ї, яка свято вірить у непогрішиму руку капіталізму, що дарує благодать, та в буржуазні цінності. А Сильвія вважала, що всі ми – жертви цивілізації, матеріалісти, корумповані споживанням, які забули про власне призначення, для яких земля клином зійшлася на успішності. А ще вона вірила, що якийсь із ефіопських царків – новий месія.

– Хайле Селассіє, – сказав Харрі. – Джа растафарі!

– Усе-то ти знаєш.

– Тільки з пісень Боба Марлі. Що ж, це пояснює їхній зв’язок з Африкою.

– Можливо. – Катрина змінила позу: тепер ліва нога лежала на правій. Харрі відвів очі. – Ролф та Сильвія звільнилися звідусіль і приблизно на рік поїхали до Західної Африки. Для обох поїздка вийшла досить пізнавальною. Ролф знайшов своє призначення – допомогти Африці стати на ноги. А Сильвія, яка витатуювала на спині прапор Ефіопії, зрозуміла, що люди