Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

пообіцяв. Він протримався більше півроку, а потім поїхав додому до Агнети Софії Саландер і побив її з такою жорстокістю, що вона до кінця життя так і не вийшла з лікарні.

Проте Гульберґ не міг передбачити, що Лісбет Саландер виявиться кровожерливою психопаткою, здатною кинути в машину, де сидів її батько, пакет з-під молока, наповнений бензином, а слідом — запалений сірник. Той день перетворився на суцільний хаос. Почався цілий лабіринт розслідувань, і вся «Операція Залаченко» — а значить, уся «Секція» — повисла на дуже тонкому волоску. Досить було Лісбет Саландер заговорити, і Залаченка могли розкрити. А якби Залаченка розкрили, по-перше, деякі операції, що проводилися в Європі в останні п’ятнадцять років, опинилися б під загрозою провалу, а по-друге, виникав ризик того, що «Секцію» піддадуть публічній перевірці. Цьому треба було перешкодити за будь-яку ціну.

Гульберґ хвилювався. На тлі їх публічної перевірки справа Інформаційного бюро здалася б просто реаліті-шоу. Відкриття архіву «Секції» виявило б деякі обставини, не зовсім сумісні з конституцією, не кажучи вже про багаторічне стеження за Пальме та іншими відомими соціал-демократами. Навіть через кілька років після вбивства Пальме ця тема мала досить дражливий характер. Результатом стали б комісії з розслідування, звинувачення в злочинній діяльності самого Гульберґа та кількох інших співробітників «Секції». І навіть більше — божевільні журналісти без вагань поширили б версію, згідно з якою за вбивством Пальме стояла «Секція», що, у свою чергу, привело б до ще одного витка викриттів і звинувачень. Найжахливіше, що керівництво Служби безпеки за ці роки так дуже змінилося, що про існування «Секції» не знав навіть вищий керівник ДПУ/Без. Усі контакти з ДПУ/Без того року не йшли далі столу нового заступника начальника канцелярії, а він уже десять років як був постійним членом «Секції».

Серед співробітників «Групи Залаченка» панували панічні настрої і страх. Вихід із скрутного становища знайшов Гуннар Бйорк, який залучив до справи психіатра на ім’я Петер Телебор’ян.

Телебор’яна підключили до відділу контррозвідки ДПУ/Без зовсім з іншого приводу — його запросили консультантом у зв’язку з обстеженням людини, що підозрювалася в промисловому шпигунстві. Були причини, щоб делікатно спробувати з’ясувати, як він поведеться у стресовій ситуації. Телебор’ян був молодим, багатообіцяючим психіатром, який, не кажучи різних дурниць, дав конкретні і дієві поради. Завдяки його рекомендаціям Служба безпеки змогла запобігти самогубству і перетворити цього шпигуна на подвійного агента, який постачав своїм працедавцям дезінформацію.

Після нападу Саландер на Залаченка Бйорк обережно залучив Телебор’яна до роботи «Секції» як консультанта з особливих справ. І тепер його допомога була потрібна більше, ніж будь-коли.

Розв’язання проблеми виявилося дуже простим. Карл Аксель Бодін зникав для реабілітаційного лікування. Агнета Софія Саландер переходила до лікарняного інтернату як така, що дістала невиліковну травму головного мозку. Всі поліцейські розслідування збиралися в ДПУ/Без і через заступника начальника канцелярії передавалися до «Секції».

Петер Телебор’ян щойно отримав посаду заступника головного лікаря в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана в Упсалі. Потрібний був лише висновок судово-психіатричної експертизи, який вигадали Бйорк із Телебор’яном, а потім коротка й отримана без зайвих суперечок ухвала районного суду. Питання полягало лише в тому, як подати справу. Конституцію вона не зачіпала. Адже все-таки йшлося про державну безпеку, народ повинен був це зрозуміти.

А те, що Лісбет Саландер божевільна, було цілком очевидно і не підлягало сумніву. Кілька років у закритій психіатричній лікарні напевно пішли б їй на користь. Гульберґ кивнув і дав добро на проведення операції.

Всі шматочки мозаїки лягли по місцях, і сталося це в той час, коли «Групу Залаченка» в будь-якому разі слід було розпустити. Радянський Союз припинив своє існування, і період величі Залаченка разом з ним відходив у минуле. Він більше нікому не був потрібний.

«Група Залаченка» добилася для нього щедрої вихідної допомоги з фонду Служби безпеки. Вони сплатили йому найкраще реабілітаційне лікування, а через півроку, зітхнувши з полегкістю, відвезли Карла Акселя Бодіна в аеропорт і забезпечили квитком до Іспанії в один кінець. Йому ясно дали зрозуміти, що відтепер шляхи Залаченка і «Секції» розходяться. Це стало однією з останніх справ Гульберґа: тижнем пізніше він через вік з повним правом вийшов на пенсію, передавши кермо влади спадкоємцю престолу — Фредріку Клінтону. Тепер Гульберґа запрошували лише як консультанта і порадника з особливо делікатних питань. Він залишався в Стокгольмі ще три роки, але завдань ставало все менше, і поступово він сам себе скоротив, повернувся до рідного містечка Лахольм і виконував таку-сяку роботу дистанційно. У перші роки він регулярно їздив до Стокгольма, але поступово і ці поїздки ставали все рідшими.

Про Залаченка він забув і думати. До тієї миті, коли, прокинувшись якось вранці, не побачив на перших сторінках усіх газет дочку Залаченка, яку звинувачували у вбивстві трьох людей.

Гульберґ стежив за повідомленнями новин з відчуттям розгубленості. Він чудово розумів, що Б’юрман не випадково виявився опікуном Саландер, але не бачив безпосередньої небезпеки в тому, що давня історія Залаченка може знову стати явною. Саландер божевільна. Те, що вона влаштувала криваву різню, Гульберґа не дивувало. Зате йому навіть не спадало на думку, що це може мати зв’язок із Залаченком, доки він не увімкнув ранкові новини і не почув про події в Госсеберзі. Ось тоді він і почав телефонувати і врешті-решт купив квиток до Стокгольма.

«Секція» опинилася на порозі найстрашнішої кризи з тієї миті, як він її створив. Усе загрожувало впасти.

Залаченко добрався до вбиральні і справив малу нужду — після того, як лікарня забезпечила його милицями, він дістав змогу переміщатися. Неділю і понеділок він присвятив коротким тренуванням. У нього як і раніше страшенно боліла щелепа, і він міг вживати лише рідку їжу, але тепер уже почав уставати і пересуватися на невеликі відстані.

За майже п’ятнадцять років життя з протезом до милиць Залаченко звик. Він ходив туди й сюди по палаті, вправляючись у мистецтві переміщатися беззвучно. Кожного разу, коли його права ступня торкалася підлоги, ногу пронизував гострий біль.

Він зціплював зуби, думаючи про те, що Лісбет Саландер лежить в одній із сусідніх палат, зовсім близько від нього. Йому знадобився цілий день, щоб вивідати, що вона — через двоє дверей праворуч.

Близько другої години ночі, через десять хвилин після останнього візиту нічної сестри, скрізь усе повністю стихло. Залаченко через силу підвівся і намацав милиці. Підійшовши до дверей, він прислухався, але нічого не почув. Тоді він відчинив двері і вийшов у коридор. З кімнати медсестер чулася тиха музика.