Читати книгу - "Служивий мечник"

почав тонути. Якусь мить він безпорадно теліпався у воді — зеленій, синій та бурій одночасно.

Вага обладунку потягнула його донизу, і він відчув, як плечі вдарилися об дно річки. Якщо туди — вниз, то в інший бік буде вгору. Дункові руки у залізних рукавицях зашкребли серед піску та каміння; якимось чином він спромігся підібрати ноги і зіп’ястися на них. Хитаючись, стікаючи грязюкою та водою з дихальних отворів погнутого шолома, він все-таки підвівся з річки і глибоко вдихнув повітря.

Побитий щит ще й досі висів на лівій руці, але піхви були порожні, а меч зник. Всередині шолома на додачу до води текла ще й кров. Коли він спробував переступити, ногу прострелив біль з гомілки. Тим часом обидва коні зіп’ялися на ноги. Дунк повернув голову, примружив одне око крізь запону крові, шукаючи ворога. «Немає» — подумав він, — «чи потонув, чи йому Грім черепа розтрощив».

І тут пан Лукас виріс із води просто перед ним з мечем у руці. Він завдав Дункові відчайдушного удару по шиї, від якого голова злетіла б з плечей, якби не товсто викуваний ринграф. А Дунк навіть не мав чим ударити у відповідь — одного тільки щита. Він відступив, і Довговерх ринув слідом, рубаючи мечем із шаленим вереском. Піднята на захист рука зі щитом заніміла від удару в плече. Від болю в порізі на стегні Дунк зарипів зубами. Відступаючи, він запнувся на камені та впав на коліно, опинившись до грудей у воді. Знову підняв щита на свій захист, але цього разу пан Лукас вдарив так страшно, що розколов дубову дошку просто навпіл. Рештки щита полетіли Дункові в обличчя. У вухах дзвеніло, рот був повний крові, та якось він іще чув, як із берега верещить Яйк:

— Вбийте його, пане, вбийте! Гир на нього!

Дунк пірнув уперед. Пан Лукас звільнив меча для наступного удару, але Дунк врізався йому в живіт плечем та збив з ніг. Знову обох проковтнула вода, але цього разу Дунк був напоготові. Охопивши Довговерха рукою, він потяг його на дно. З-за побитого, покрученого Верхополевого заборола закипіли бульки, але той все пручався, а тоді вхопив на дні каменя і почав гамселити по Дунковій голові та руках. Дунк помацав на поясі. «Невже я й кинджала загубив?» — спитав він себе. — «Та ні, осьде він.» Рука вхопилася за руків’я, клинок вийшов з піхов. Дунк увігнав його повільно, з силою повертаючи туди-сюди: крізь бурхливу воду, крізь сталеві кільця та варену шкіру, просто під пахву Лукасові Довговерху. Пан Лукас смикнувся, зсудомився, і сили полишили його. Дунк відштовхнувся від нього і поплив у воді. Груди палали вогнем. Повз обличчя майнула рибка — довга, біла, тоненька. «Яка це рибка?» — чомусь зацікавився він. — «Ану ж, яка?»

XVIII

Він отямився не в тому замку.

Розплющивши очі, Дунк не зрозумів, де знаходиться. Стояла блаженна прохолода. У роті відчувався смак крові, на очах лежала пов’язка з якоїсь важкої тканини, просякнутої цілющою мастю. «Гвоздиками тхне» — подумав він.

Дунк помацав обличчя, стяг із нього пов’язку. Над головою на високій стелі танцювало світло смолоскипа. Кроквами гуляли круки, вдивляючись униз чорними очицями та каркаючи до нього. «Принаймні не сліпий.» То це він у маестерській башті. Стіни були зайняті полицями з травами та настоянками у глиняних горщиках і слоїках зеленого скла. Довгий стіл на кобильницях був захаращений пергаменами, книжками, дивним спижевим приладдям. Усе навколо було заляпане послідом круків. Він чув, як вони щось бурмочуть один одному.

Дунк спробував сісти. Прикра помилка. У голові все попливло, а ліва нога запалала болем, щойно він переніс на неї трошки ваги. Він побачив, що гомілка огорнута полотном. Груди й голова теж були перев'язані.

— Тихше, не рухайтесь.

Над ним з’явилося обличчя: молоде, гострих обрисів, з темними карими очима та гачкуватим носом посередині. Дунк знав це обличчя. Воно належало чоловікові у сірій рясі, з вільним ланцюгом навколо шиї — маестерським ланцюгом з багатьох металів. Дунк ухопив його за руку.

— Де?…

— У Холоднокопі, — відповів маестер. — Ви отримали надто багато поранень, щоб повертатися до Стояка, тож пані Роганна наказала доправити вас сюди. Ось випийте.

Він підніс кухлика з… чимось… до Дункових вуст. Трунок був гіркий, наче оцет, але принаймні змив смак крові.

Дунк примусив себе випити усе. Потім зігнув та розігнув пальці на мечевій руці. Тоді на щитовій. «Руки та пальці працюють — вже добре.»

— Що… що я собі пошкодив?

Маестер пирхнув.

— Спитайте радше, що не пошкодили. Ви зламали гомілку, звихнули коліно, зламали ключицю, забили собі… геть усе. Від пояса і вище ви жовто-зелені, а правиця трохи що не чорна. Я гадав, що вам і череп пробили, та здається, ні. Ще є поріз на обличчі, пане. Після нього, на жаль, залишиться рубець. А ще ж ви потонули, поки ми встигли витягти вас із води.

— Потонув? — перепитав Дунк.

— Ніколи не гадав, що одна людина здатна проковтнути стільки води. Навіть така велика, як ви. Вважайте, вам пощастило, бо я сам — залізного роду. Жерці Потоплого Бога добре вміють топити людей і повертати їх до життя, а я навіть склав розвідку про їхні звичаї та вірування.

«То я потонув.» Дунк спробував сісти, але не мав сили. «Я потонув у воді, що не доходила навіть до шиї.» Він зареготав, але відразу застогнав з болю.

— Як там пан Лукас?

— Мертвий. Чи ви сумнівалися?

Та ні. У цьому якраз Дунк не сумнівався. Він згадав, як сила раптом залишила відразу всі члени Довговерхового тіла.

— Яйка, — вичавив він із себе. — Яйка б мені.

— Яєчко хочете? Голод — то добрий знак, — відповів маестер, — але зараз вам краще спати, ніж їсти.

Дунк хитнув головою, про що негайно пошкодував.

— Яйк — то мій зброєносець…

— А, отой? Хоробрий хлопчина, ще й сильніший, ніж здається. Саме він витяг вас із річки. Допомагав знімати з вас обладунок, їхав з вами на возі до замку. Сам не спав, а сидів поруч із мечем на колінах, аби вас ніхто не скривдив. Підозрював навіть мене: примушував куштувати усе, що я давав вам пити. Дивакуватий малий, але дуже відданий.

— Де він зараз?

— Пан Явтух запросив його на весілля зі свого боку. Нікого іншого ж не було. Нечемно відмовлятися.

— На