Читати книгу - "Бот"

патентів і за п’ять років стане мільярдером.

— Гроші…

— Усе в цьому світі впирається в гроші, хлопче. Тож я просто тягнув час.

— А як ви пробили той бар’єр у мозку?

Ральф відвів очі. Він мовчав майже хвилину, після чого вельми неохоче заговорив:

— Я не пробивав, — відчувалось, що чоловік зважує кожне слово, наче на допиті. — Бар’єр існує в більшості, але не в усіх частинах мозку. Нейрони дна IV шлуночка реагують на токсичні речовини у крові і тому позбавлені бар’єра. Цей шлуночок — ахіллесова п’ята мозку. Я знайшов спосіб, як потрапити саме туди, а потім… — нейрохімік раптом затнувся. — Знаєш, Тимуре, ми відхилились від теми, тобі не обов’язково настільки глибоко…

Тимур відразу розкумекав, що й до чого: Ральф сподівався, що ця чортівня в Атакамі колись дійде до кінця, і він заслужено отримає Нобелівську премію.

— Добре, Ральфе. Я не наполягаю. Що було далі?

— У 1985-му я зустрів Кейтаро.

— І?

— Покинувши групу Массіа, я опинився без засобів для існування. Кейтаро запросив мене в Токійський університет на посаду асистента. Ми швидко зблизились. Відчуваючи, що мені не вистачає досвіду для практичної реалізації техно-синапсу, я розповів усе японцю, — Ральф Доернберг насупився. Погляд став гострим, мов скалки вулканічного скла. — Він тоді займався нанотехнологіями. Молекулярним будівництвом та нанороботами. Пригадую, як загорались очі Кейтаро, коли я викладав йому теорію нейронних імплантів. Після розмови чортів Джеп примусив мене пообіцяти, що не друкуватиму результатів. Тоді усе й почалося. — Канадець відсунувся від стола і доказав: — Допивай каву, я маю дещо показати, перш ніж ми продовжимо.

XXXI

Вони спустились на перший поверх. У глибині третього інженерного корпусу було глухе приміщення без вікон, лише з одними дверима. Чоловіки зайшли всередину.

Нутрощі того бункера скидались на демонстраційну ятку з виставкового центру. Під стінами розташувалися плоскі екрани. Поміж них виднілись акваріуми, заповнені світло-синьою рідиною. Де-не-де стояли стенди зі схемами та формулами. Посередині кімнати витикалася квадратна прибудова, приблизно 2×2 м в плані, з розсувними дверима з металу. Кинувши погляд на табло з круглими кнопками ліворуч від дверей, Тимур здогадався, що то ліфт. Правда, так і не зрозумівши, для чого проектувати ліфт у двоповерховому приміщенні.

Канадець натиснув вимикач біля входу. Екрани ожили.

— Це у нас щось на зразок демонстраційно-музейного залу. Перш ніж спускатися в лабораторію мікробіології, ти повинен дещо побачити.

Ральф підвів Тимура до одного з акваріумів. Попервах хлопець не розрізняв нічого. Перед ним був паралелепіпед зі скла, заповнений прозорим синюватим розчином. Усередині — нічого. Внизу, на спеціальному виступі, блимав рідкокристалічний дисплей з крихітною клавіатурою. На дисплеї безсистемно змінювались три колонки цифр.

Аж раптом програмісту здалося, що рідина в акваріумі нуртує. Наче хтось перемішує її невидимою ложкою. Він схилився і запримітив ще дещо. Відблиски. Тимур напружив очі, присунувся ближче, ледь не торкаючись носом скла, і несподівано усвідомив, що дивиться на рухливу хмару іскристих блискіток, настільки крихітних, що на віддалі 30 сантиметрів їх неможливо роздивитися. Вони нагадували багатотисячну зграю чорних граків, що гасають у призахідних променях над містом, якщо дивитися на них з відстані кількох кілометрів. Або величезний косяк риб, що кидаються в різні боки, тікаючи від акули. Тільки в мініатюрі. Хмара мікроскопічних іскор то росла, то меншала, випускала «щупальці», закручувалась химерними вузлами і пульсувала. Вона шарахкалася по акваріуму, час від часу прилипаючи до однієї зі стінок. Іноді щезала взагалі, лишаючи після себе завихрення на воді.

Перед очима Тимура танцювали тисячі маленьких срібних рисочок. З кожним новим па хлопець переконувався: хай що шугає по акваріуму, воно живе.

— А це ще що таке?

— Рій нанороботів.

— Це робот? — Тимур з недовірою покосився на Ральфа.

— Не робот, а роботи, — поправив канадець. — Мікроскопічні агенти з вбудованим елементом живлення та наномозком або, як говорить Кейтаро, нанопроцесором. В акваріумі їх майже два мільйони штук, — Тимур недовірливо звів брови. — Розмір тіла одного агента приблизно сім мікрометрів.[53] Хоча у дечому ти маєш рацію: вони функціонують як одне ціле, як робот, один організм. Поодинці агенти не здатні ні на що.

— Неймовірно, — прошепотів Тимур. — Вони як живі.

— Так кажуть усі, хто бачить їх уперше.

3D-модель наноробота

Монітор ліворуч від тумби блимнув. На екрані проступило 3D-зображення істоти, подібної на кальмара: продовгувате тіло, опукла еліптична голова, кільканадцять відростків у хвостовій частині. Деякі відростки були тоншими за інші і стовбурчилися прямо, як антени штучного супутника. Тимур нізащо не здогадався б, яким чином зображення пов’язане з демонстраційним стендом, усередині якого звивалась чорна хмара, якби не шкала масштабу внизу екрана (одна поділка дорівнювала 1 мкм) і підпис: «Nanorobot NB-1G|V6.0.0.14».

Модель повільно крутилась навколо центральної осі.

— Одиночний агент? — не вірячи власним очам, вимовив хлопець.

Ральф кивнув. У голові Тимура зринули міріади питань, та одне було найважливішим:

— Він… живий?

— Як тобі сказати… — пошкріб підборіддя канадець. — Якщо ти наведеш адекватне визначення живого, я дам тобі відповідь. Люди, тварини та птахи — живі. Це просто. Та чи можна називати живими бактерії, віруси? А рослини? — Ральф натиснув кілька кнопок на клавіатурі, колонки цифр стали менш хаотичними, уважним програмістським очам Тимура відразу відкрилась чітка послідовність, а хмара… в одну мить набрала ідеальної сферичної форми. Доернберг продовжував: — Нанороботи зібрані штучно з ниток ДНК. Вони не здатні до самовідтворення. В той же час вони харчуються, пересуваються, можуть виконувати елементарні завдання, на які їх запрограмували. Мабуть, вони живі. Принаймні більш живі, ніж дерева чи одноклітинні організми.

Українець витріщався на акваріум. Посеред скляного паралелепіпеда висіла досконала темна куля. Вона мигтіла у монохромному світлі. Блискітки невпорядковано металися, але жодна не вибивалась за межі геометрично правильної сфери.

— Наноробот запрограмований рухатися у складі великої зграї у будь-якому в’язкому середовищі, наприклад у крові, — правив далі Ральф. — За відсутності сильного вітру таким середовищем може бути повітря.

— Як ви змусили їх сформувати сферу? — Тимур поборов бажання занурити руку в рідину і доторкнутись до кулі.

— Ти бачиш старе покоління. Агенти несуть у собі коротенький фрагмент коду, який визначає їх розташування та поведінку стосовно суміжних агентів. Це принцип, за яким, для прикладу, переміщується косяк риб. Немає зовнішньої сили, що керує рибами. Кожна рибина з групи дивиться на своїх сусідів і рухається залежно від їхніх рухів. Якщо косяк атакує хижак, спершу сахаються найближчі рибини, за ними реагують інші, і за секунду зграя мчить геть. Щось подібне з агентами. Я задаю функцію виду F = f (x, y, z), і рій будує тривимірну поверхню.