Читати книгу - "Грішниця"

Лариса підійшла до ялинки, зірвала цукерку, що дивом збереглася після Маринчиних відвідин, сіла у своє крісло й провалилась у дрімоту. Розбудив її неочікуваний гість. Хоча який гість? Сусід, дід Федір. На радощах він навіть прикульгувати перестав, вивалив на стіл цілу купу смакоти, що купив у дорогому супермаркеті, і посміхався над усім цим.

– Ось, з Новим роком, сусідонько, і тебе, Ларисо. Здоров’я, щастя більше.

Марія Степанівна здивовано роздивлялася сусіда, адже таким бачила його чи не вперше.

– А в тебе, Федоре, бачу, щастя позичати можна.

Той обійняв і розцілував спантеличених жінок, потім налив повні бокали шампанського, якого ніколи не пив, а тут не лишив і краплі на дні.

– Я тепер знаю, дівчата, що таке – оте щастя. Не гроші, ні, не слава чи влада, дарма за ними ганяються. Знати треба, заради чого живеш чи заради кого, і все.

– Видно, добре тебе, сусіде, у місті пригощали.

Дід мовчки кивнув головою й змахнув зморшкуватою рукою раптову сльозу.

– Не те слово, дорогі мої. Не чекав я такого подарунка від долі на старості літ, а воно, бачиш, сім’я з’явилась. Може видатись, що я дурниці плету, нехай і так, але дивлюсь я на них і себе бачу, і буду в них, навіть коли не дихатиму… І дочка, й онуки в гості мають на Різдво приїхати. Тепер мені жити треба, щоб правнученя побачити, навесні народитися має, а вже потім – як Бог дасть.

– Та що ти, Федоре! Треба ж і до наступного дотягнути… правнука.

Дід лише загадково кивнув головою, знаючи вже щось своє, адже був нарешті комусь потрібен. Лариса допивала своє шампанське невеликими ковтками й тішилася щастю старенького. Десь за горизонтом зникло сонце, померло, проте завтра народиться нове – таке ж велике й червоне.

* * *

Це сталося одночасно. Можливо, це був збіг, хоча дехто твердить, що в цьому світі нічого не відбувається просто так. І якщо нам здається, що певна подія – сліпа випадковість, у дійсності це було заплановано задовго до того й має своє особливе значення.

В інтернаті жило двоє хлопчиків. Я їх мало знала, хоча бачила, як і десятки інших дитячих облич, кожного дня. Лише коли вони почали часто навідуватися до Тетяни Сергіївни, щоб підтягнути свою англійську, дізналася про кожного більше. Обидва були однолітки, п’ять-шість років, і дуже різні в спілкуванні. Ваня потрапив сюди відносно недавно, з досить банальною історією, яка повторювалася тут чи не з кожним другим. Мати пила, батько зник, дитина залишилася непотрібною, тому й потрапила в місце, де тільки такі й живуть. Ваня багато пережив, це було помітно, але за кілька місяців відігрівся й став серед нас своїм, підкупаючи дитячою безпосередністю та щирістю. Гена був зовсім інший. Скільки себе пам’ятав, жив тут і навіть не здогадувався, хто його батьки. Від нього відмовились одразу після народження, прямо в пологовому будинку, можливо, тому він так і не навчився довіряти. Такий собі їжачок, симпатичний та колючий одночасно.

Одного разу, коли за хлопцями зачинилися двері, Тетяна Сергіївна зітхнула й посміхнулась:

– От, хлопців мають усиновити, й обох іноземці, тому з англійською потрібно постаратись.

За кілька років життя в інтернаті я встигла зрозуміти, що процес усиновлення відбувається не одразу. Усе це вимагало багато сил, часу й терпіння. Щодо іноземців, то вони ставали батьками для таких, як ми, ще частіше, аніж громадяни нашої країни, очевидно, кинуті діти виявлялися більше потрібні чужим.

Минуло кілька місяців. Була зима, проте чомусь ішов дощ, брудна вода збиралась у калюжі, віддзеркалюючи таке ж брудне небо. Ми мало виходили на вулицю й завжди ненадовго. Того дня випала рідка можливість подихати свіжим повітрям. Я стояла біля воріт і дивилася на дорогу, мокру й порожню, коли раптом на ній з’явилася постать. Жінка йшла невпевнено, її хитало з однієї сторони в іншу, ноги заплітались. Брудний одяг, опухле обличчя й п’яні очі. Вона підійшла до воріт, обхопила такими ж брудними руками ґратки й стала кликати Ваню. Хлопчик завмер на місці, а потім радісно кинувся до неї, хапаючи рученятами ті її руки, кричав:

– Мамо! Мамо, ти прийшла!

Жінка, схлипуючи, намагалася сконцентрувати погляд на своїй дитині.

– Синочку, не їдь нікуди! Чуєш? Я тебе заберу, почекай трошки, і я заберу тебе звідси.

Ваня ковтав сльози, що текли по щоках, і мовчки кивав головою.

Нарешті вихователька помітила підозрілу відвідувачку й попросила піти, а якщо вона хоче, то нехай прийде пізніше – тверезою. Хлопчик усе чіплявся за руки п’яної матері й просив:

– Не проганяйте її, це ж моя мама!

Того самого дня я бачила ще одну жінку, тільки іншу, зовсім. Красива, гарно вдягнена, вона вийшла з машини чоловіка, довго стояла біля входу, роздивляючись вікна інтернату з німим жахом в очах, а потім швидко зайшла. Їй потрібен був директор. Олег Євгенійович зіштовхнувся з відвідувачкою в коридорі біля кабінету Тетяни Сергіївни, де я якраз поливала квіти. Жінка почала говорити, спочатку він слухав її уважно, а потім, зрозумівши, у чому річ, якось охолонув і намагався якомога швидше закінчити розмову. Жінка плакала й просила допомогти.

Шість років назад вона відмовилася від новонародженого сина. Так склалося. Коханий зник одразу після новини про вагітність п’ятнадцятирічної дівчини, а батьки, шановані люди в місті, побоялись, що хтось буде паплюжити їх прізвище. Вона зламалась, не змогла опиратися тиску обставин, однак потім, усі ці роки, кожного дня думала, де її син зараз, який він, з ким. Їй підказали, що дитина виховується в нашому інтернаті. Олег Євгенійович лише розвів руками, її сина всиновлюють, а таємниця усиновлення – самі розумієте. Жінка вхопила його за руки так, що кістяшки пальців побіліли.

– Заради всього святого, допоможіть! Я не зможу жити з цим далі. Невже хтось зможе полюбити його сильніше, ніж рідна матір?

– Ви не хвилюйтеся так, шановна. Я справді вже нічим не можу допомогти. Та й ті, хто любить, дітей не залишають.

Жінка повільно сповзла стіною на підлогу, закривши обличчя руками. Олег Євгенійович ще кілька хвилин намагався привести її до тями, а потім вибачився й попросив техпрацівницю, тьотю Клаву, приглянути за гостею. Та принесла склянку води, підняла й попід руки вивела з інтернату. На вулиці до жінки підбіг чоловік, обійняв, а потім посадив у машину. Вони поїхали, а тьотя Клава, миючи наш кабінет, час від часу шепотіла:

– Не доведи, Господи, такої муки.

У день усиновлення ми махали з вікон схвильованому Гені, який вирушав із новими батьками в