Читати книгу - "Фаворит"

досі бачила. Вона так загарчала на Аллана, що він затрясся з переляку… — Кет змовкла, щоб проковтнути.

— Ви не любите собак, містере Йорк? — спитала тітонька. Вона обожнювала свою таксу.

— Це залежить… — почав я.

— Принц вам не дуже сподобався б, — зауважила Кет. — Мабуть, його прозвали так, бо він чорний. Чорний Принц! Зате який боєць. Коли б вам розповісти все, що ми дізналися про насильства, які чинять у нашому добропорядному Брайтоні, то ви б ночами не спали!

— Не треба, люба, — попрохала тітонька. — У мене й так безсоння.

Я глянув на дядечка Джорджа, аби пересвідчитись, чи не образився він, що перебили розповідь. Він раптом з огидою відсунув, ніби його занудило, свою тарілку. Та, перехопивши мій погляд, криво посміхнувся:

— Очевидячки, розлад шлунка. Ще одна неприємність, яка настає з віком. Ми тепер нагадуємо пару старезних шкап.

Він намагався хихикнути, але це йому не вдалося. Рожеві щоки стали сірі, чоло зросилося потом. Щось неприємне коїлось із дядечком Джорджем.

Обличчя тітоньки Деб стало турботливим, отож, бажаючи, за звичкою, позбавити її неприємностей, він одсьорбнув води і втер губи серветкою. Я бачив, що в нього тремтять руки. Проте під товстим шаром жиру в цієї людини був панцир, і, прокашлявшись, він спокійнісінько заговорив:

— Кет, люба моя, я забув тобі сповістити, що телефонував Грегорі. Він каже, що Піднебесний пошкодив ногу й тепер не може взяти участі в Брістольському змаганні.

Кет спохмурніла.

— Він кульгає?

— Нібито накістень. Але ж у нього не було переломів, чи не так? Дивно, — сказав дядечко Джордж. Він, очевидячки, був засмучений не менше, ніж Кет. — У коней іноді з'являється тверда пухлина, або накістень, — пояснив він. — Поки не розсмокчеться, завдає болю, але ненадовго. Два-три тижні, і наш Піднебесний буде скакати.

— От напасть, — бідкалась Кет. — А я так мріяла про вівторок… Аллане, ви поїдете, якщо Піднебесний не братиме участі?

— Так, — мовив я, — мені випало скакати на Паліндромі. Приїздіть і ви, Кет, я ждатиму вас.

Я говорив з таким запалом, що тітонька Деб не витримала й нагородила мене осудливим поглядом.

— Коли молоду дівчину часто бачать серед жокеїв — це завдає шкоди її репутації, — просичала вона.

Об одинадцятій, коли дядечко Джордж замкнув двері кабінету, де зберігалися «трофеї», і коли тітонька Деб прийняла на ніч снотворне, ми з Кет вийшли поставити машину в гараж. Поспішаючи на обід, ми залишили її на алеї.

Вікна, хоч і затемнені шторами, робили нічні сутінки прозорими, і я бачив обличчя Кет.

Відчинив дверцята, але вона не спішила сідати.

— Вони старіють, — сумно мовила, — і я не знаю, що робитиму без них.

— Вони проживуть ще багато, — заспокоїв я.

— Якби ж то… Тітонька Деб виглядає такою стомленою, та й дядечко Джордж підупав. Він чимось стурбований… Боюся, що його лякає серце тітоньки Деб, хоч вони при мені про те не говорять. Навіть не жаліються, коли хворіють. — Вона здригнулася.

Я обійняв її й лагідно поцілував; Кет засміялась.

— Ви добрий, Аллане.

Я не почував себе таким, бо в мені палахкотіли пристрасті первісної людини. Хотілося кинути її на сидіння і мчати кудись у глухомань Південної Англії. Ледве стримав себе, щоб не завдати їй болю палкими обіймами.

— Я кохаю вас, Кет…

— Ні, ні. Не кажіть цього. Будь ласка! — Вона провела пальчиком по моїх губах. Тьмяне світло відбивалося в її очах, тіло ніжно тулилось до мене, голова відхилилась назад.

— Чому? — нетерпеливився я.

— Бо я не знаю… Не певна… Мені приємно, як ви мене цілуєте, подобається бути з вами. Але любов — таке велике слово… Це щось надто, надто важливе. Я, мабуть, ще не готова…

Так ось у чім річ! Кет, гарненька, смілива, люба, виявляється, ще не прокинулась для кохання! Вона не усвідомлювала, що в ній палає вогонь, який я вбачав у кожному її русі. Його з дитинства тамувала старосвітська тітонька, і важко було роздмухати, не збентеживши її.

— Кохання легко навчитися, — повчав я. — Слід лише ризикнути. Наважитись, не боячись, і вам одразу стане легко, а всі забобони одразу згинуть.

— I я зостануся з немовлям на руках, — тверезо одказала вона.

— Ми можемо спершу побратись, — посміхнувся я.

— Ні, Аллане, любий, ні! Тільки не зараз! — I майже пошепки: — Пробачте мені…

Вона сіла в машину й покотила за ріг, до гаража. Я подибав слідом і допоміг їй зачинити важкі двері, після чого ми повернулися в будинок. На ганку Кет зупинилася, стисла мою руку й ніжно, як сестра, поцілувала мене в щоку.

Та я не цього хотів.

Бо зовсім не почував себе братом.

10

У вівторок пустився холодний, колючий дощ, який сік ніжно-білі пелюстки нарцисів та цяткував їх, краплями розрідженого чорнозему. Діти пішли до школи в лискучих чорних плащах, у каптурах до очей та високих, аж до колін, гумових чоботях. В Уїльяма виглядав лише янгольський ротик із залишками молока на губах.

Ми з Сціллою провели день, розбираючи одежу й особисті речі Білла. Вона вже заспокоїлася, навіть більше, аніж я сподівавсь, і, здавалося, змирилася з тим, що його нема і треба якось жити без нього. Ні я, ні вона навіть не обмовилися про ту ніч, коли вона спала в моїй постелі, і я почав переконуватись, що вона нічогісінько не пам'ятала, її свідомість була пригнічена горем і снотворним.

Ми розіклали речі Білла на купки. Найбільша призначалась Генрі й Уїльяму, коли обидва виростуть, і туди Сцілла поклала не тільки всі його запонки, але й два золотих годинники, святкові костюми й сірий циліндр. Я кинув якийсь невдалий жарт.

— Нічого тут нема смішного! — одказала вона. — Генрі все це стане потрібне вже через десять років, якщо не раніш. Він страшенно зрадіє цьому. — I докинула ще й куртку для їзди верхи та дві шовкові сорочки.

— У такому разі краще повісити все це знову та ждати, поки Генрі й Уїльям підростуть.

— Атож, — погодилась Сцілла, кинувши до купи хлопчаків найкращі жокейські штани й білий утеплений макінтош.

Розібравши одяг, ми пішли вниз до затишного кабінету Білла та взялися за папери: письмовий стіл був геть напханий всілякою всячиною. Білл не любив щось викидати, і на дні однієї з шухляд ми знайшли пачку листів од Сцілли, що їх вона писала ще до шлюбу. Вона всілася на підвіконні й стала жадібно перечитувати, а я сортував інші.

Білл виявився послідовним. Рахунки було складено за часом, а листи зберігалися в шкатулках і теках. У маленьких шухлядах лежали ще не розібрані папірці й стосик