Читати книгу - "Пан Ніхто"

183
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 272
Перейти на сторінку:
class="p1">— Якого дідька тебе знову принесло? — запитує Франсуаз, впускаючи мене в прихожу і кидаючи на мене невдоволений погляд.

— Люба моя, я прийшов запросити тебе на обід.

— Я й без тебе можу пообідати. До речі, саме це я й збиралася робити.

Вона й справді в одязі на вихід: сукня з дорогого емпріме в чорні і білі квіти, довгі білі рукавички. Цій жінці личать усі кольори.

— Я чекала тебе не сьогодні, а вчора, — нагадує Франсуаз, дивлячись на мене тим же невдоволеним поглядом.

— Не міг. Убили одного хлопця з Центру.

— Знаю, — байдуже відповідає вона. Потім додає: — Ну гаразд, заходь. Якщо вже прийшов…

Входимо до студії. Франсуаз показує мені очима на крісло, а сама прямує до бару приготувати питво.

— Отже, усунення почалося, — каже вона, поставивши на столик два келихи рікара й відерце з льодом. — Тільки почалося не так, як ти хотів. Зрештою, це мене не дивує.

— Я тут ні при чому.

— Хтозна. Вчора я дала тобі пістолета, і вже через шість годин знайшли мертвим твого колегу, якого прошили кулями того ж калібру…

— Милко не зробив мені нічого поганого, щоб я вбивав його.

— А я гадала, що ти цілив у Кралева, а влучив у нього. Коли людина вперше вдається до зброї…

— Облиш ці безглузді жарти.

— Згодна. Час уже сказати щось серйозніше.

Я відпиваю з келиха й запалюю.

— Це щоб посилити напруженість? — запитує Франсуаз, закурюючи свою «синю» сигарету.

— Напруженість буде згодом, — відказую я. — Франсуаз, я був свідком цього вбивства.

— Дуже цікаво, — недбало кидає вона. — Тому й напускаєш такий поважний вигляд? Та розповідай, годі вже тягти!

Я швидко викладаю їй усе, що сталося. Пропускаю одну-дві дрібниці, які мені ще не зовсім зрозумілі і їх треба ще перевірити. Франсуаз слухає з байдужим виглядом — курить, замислено дивлячись на терасу.

— На підставі твоїх свідчень можемо затримати Кралева, — каже вона, коли я закінчив.

— І завалити всю справу, — додаю я.

— Атож. Та оскільки ми працюємо не в палаті правосуддя, не станемо так чинити. Чому ти вчора не повідомив про почуту розмову і про свої наміри?

— Я не надав цьому особливого значення. Та ти й не казала сповіщати тебе про всякі дрібниці. А хоч би й повідомив, ти все одно б сказала: дій на власний розсуд.

— Певна річ.

— І вийшло б те саме.

— Звичайно.

— Тому краще було б, якби ти своєчасно сповіщала мене. Я й не здогадувався, що Милко працює на вас.

— Він не працював на нас. Робив деякі дрібні послуги, як і багато інших емігрантів, але не працював на нас.

— Це він попередив вас про те, що мене хочуть знищити?

— Так. Але й то звичайна послуга, що їх роблять такі ж, як і він, щоб не псувати стосунків з поліцією.

— А є факти, що він працював на болгар?

Вона заперечливо хитає головою:

— Немає. Я перевіряла. Певний час такі підозри були. Він приїхав сюди кілька років тому на якусь спеціалізацію, потім підпав під вплив емігрантів і відмовився повертатися на батьківщину. Але оскільки в нього не було поважних причин залишатися тут, він якийсь час був під сумнівом.

— То пусте, — кажу я. — Облишмо мертвих і повернімося до живих. Зараз мені конче потрібні довідки, які я просив.

— Не хвилюйся, вони вже готові, — відповідає чорнокоса, тягнучись до сумки. — Ось тобі довідки на офіційних бланках, завірені підписами й печатками. Твій Димов справді чудово скубе своїх американських шефів. Здасться, ти даремно уникаєш їх.

— Франсуаз, — перебиваю її, беручи бланки, — треба записати одну розмову.

— Яку саме?

— Любовного змісту.

— О, це цікаво.

— Вона не принесе тобі задоволення, бо вестиметься болгарською мовою.

— Де?

— В готелі «Сен-Лазар».

— Коли?

— Сьогодні, завтра, післязавтра — точно не знаю.

— В який час?

— Мабуть, по обіді, годині о п'ятій-шостій.

— Гаразд, сьогодні ж обладнаємо кімнату. Що ще?

— Емблему «скорпіон». Повний комплект.

— Вже готово, одержиш. Ще?

— Ходімо пообідаємо.

— Тобі ні в чому не можна відмовити, — зітхає вона. — До того ж я страшенно хочу їсти.

________

— Ми виїхали на прогулянку чи на змагання? — невдоволено бурмоче Младенов, дивлячись на спідометр.

Ми мчимо по авеню генерала Леклера із швидкістю понад сто тридцять кілометрів на годину, а політичному лідерові треба дбати про своє життя.

— Мені здається, за нами стежать, — пояснюю я, не приймаючи ноги з педалі акселератора.

— Дурниці! За Младеновим не можуть стежити!

— Можуть, — лагідно заперечую я. — Як і за всіма іншими. Ці типи не гребують нічим.

Поки що я не певен, що за нами стежать. Та, поглянувши в дзеркальце, далеко позаду бачу чорний «сітроен», який, набравши швидкість, з'являється на перехресті Алезіа. Я гальмую, щоб перетнути бульвар Брюн, минаю Орлеанську браму і натискую на газ.

— Якщо за нами справді стежать і треба мчати з такою швидкістю, краще вернімося, — нервово пропонує старий.

Та коли я вже витяг Младенова з дому, я так просто не відпущу його.

— Не бійся, ми не ганятимемо наввипередки — поїдемо на матч. Потерпи ще кілька хвилин.

Ця обіцянка не викликає у Младенова особливого ентузіазму, та краще вже матч, аніж бути покаліченим чи вбитим від найменшого здригання моєї руки на кермі. Сто сорок кілометрів, власне, не така вже й швидкість для «ягуара», проте якщо цей «ягуар» — стара розхитана таратайка, — це небезпечно.

Я ще раз позираю в дзеркальце і коли вдалині знов показується чорний «сітроен», різко звертаю до стадіону «Буффало». Трьома хвилинами пізніше я вже лаштую «ягуара» у довгій низці інших автомобілів і, помалу підштовхуючи, веду Младенова на стадіон, що тисячоголосо реве. Хай тепер спробують знайти нас у двадцятитисячній юрбі.

Прогулянка зі старим була попередньо добре продумана: я загодя розжився на два квитки — про всяк випадок, бо мені вкрай важливо, щоб наша розмова відбулася саме сьогодні. Квитки гарантують місця в найкращому секторі — ближче до поля й подалі від входу. Якщо комусь спаде на думку проштовхнутися до нас, ми помітимо його ще здаля. А поки він добереться, на його голову посиплються сотні прокльонів і лайок.

На стадіоні яблуку ніде впасти. Десятки продавців голосно, співуче рекламують свої м'які цукерки й шоколадне морозиво. З численних репродукторів лине якийсь тріскучий твіст. Десь поблизу гуркочуть і люто виють заведені мотори. А над усім цим стовпотворінням велетенське жіноче обличчя з сліпучою усмішкою переконує присутніх, що препарат «Персоль» пере найкраще, немов люди прийшли сюди прати.

— Це, здається, футбольний матч, — заявляє Младенов тоном знавця, коли ми займаємо свої місця.

Думка, що він лишився

1 ... 30 31 32 ... 272
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Ніхто"