Читати книгу - "Вежа блазнів"

Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.

— А от і ні, — озвався Рейневан, який уже кілька хвилин радісно усміхався. — Вас приймуть, ребе Хіраме. Я вам це обіцяю.

Усі подивилися на нього, а Рейневан тільки таємничо посміхнувся. Після чого, дуже повеселілий, зіскочив з воза і пішов поруч. Трохи відстав, а тоді до нього під'їхав Горн.

— Тепер ти бачиш, — стиха сказав він, — як воно все обертається, Рейнмаре Беляу. Як швидко слава прилипає. Околицями роз'їжджають наймані вбивці, мерзотники на кшталт Киріелейсона і Вальтера де Барби, а як кого уб'ють, то тебе ж першого підозрюють. Зауважуєш, яка у долі іронія?

— Зауважую, — відбуркнув Рейневан, — дві речі. По-перше, те, що ти все-таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.

— Мабуть. А по-друге?

— Що ти знав убитого Альбрехта Барта із Карчина. І голову даю навідсіч, що саме до Карчина їдеш. Чи їхав.

— Ну бач, — трохи помовчавши, мовив Горн, — який ти здогадливий. І самовпевнений. Я навіть знаю, з чого береться твоя самовпевненість. Добре мати знайомих на високих посадах, га? Вроцлавських каноніків? Людина відразу починає почувати себе краще. І безпечніше. Але оманливе це буває почуття, ой, оманливе.

— Знаю, — кивнув головою Рейневан. — Я весь час пам'ятаю про буреломи. Про гумори і флюїди.

— І дуже добре, що пам'ятаєш.

* * *

Дорога вела під пагорб, на якому стояла шибениця, а ній висіли три повішеники, усі висушені як таранька. А внизу перед подорожанами розкинувся Стшелін з його барвистим підгороддям, міською стіною, замком часів Болеслава Суворого, древньою ротондою Святого Готарда і сучасними дзвіницями монастирських костелів.

— Ой! — зауважила Дорота Фабер. — Там щось відбувається. Свято нині якесь, чи що?

Справді, на вільному просторі під міською стіною зібрався чималий натовп. З боку брами було видно, що в той бік іде процесія.

— Здається, хресний хід.

— Радше містерія, — заявив Ґранцішек. — Сьогодні ж чотирнадцяте серпня, переддень Успення Діви Марії. Їдьмо, їдьмо, панно Дорото. Подивимося зблизька.

Дорота цмокнула на мерина. Урбан Горн підкликав пса і взяв його на повідок, видно, усвідомлюючи, що в тисняві юрми навіть такий мудрий пес, як Вельзевул, може втратити самовладання.

Процесія, що рухалася з боку міста, наблизилася вже настільки, що в ній можна було розрізнити кількох священиків у літургійних шатах, кількох чорно-білих домініканців, кількох бурих францисканців, кількох кінних лицарів у прикрашених гербами яках[127], кількох городян у деліях[128] майже до самої землі. А також кільканадцятеро алебардників у жовтих туніках і капалінах[129], які матово поблискували.

— Єпископське воїнство, — тихо пояснив Урбан Горн, уже вкотре доводячи добру поінформованість. — А он той великий лицар, той, що на гнідому коні, зі знаком шахівниці, — це Генріх фон Райдебург, стшелінський староста.

Єпископські солдати вели під руки трьох осіб — двох чоловіків і жінку. На жінці було біле гезло[130], на одному з чоловіків — гостроверхий, яскраво помальований ковпак.

Дорота Фабер ляснула віжками, прикрикнула на мерина і на юрбу міщан, які неохоче розступалися перед возом. Але з'їхавши з пагорба, пасажири воза втратили можливість хоч що-небудь бачити: для цього довелося б встати, а для того, щоби встати, екіпаж треба було зупинити. Зрештою, далі однаково не можна було б їхати, люди стояли вже аж надто тісно.

Звівшись на ноги, Рейневан розгледів голови і плечі тих трьох, двох чоловіків і жінки. А понад їхніми головами — стовпи, до яких вони були прив'язані. Куп хмизу, накиданих під стовпами, він не побачив. Однак знав, що вони там були.

Він чув голос, збуджений і гучний, але невиразний, приглушений і розірваний джмелиним гудінням юрби. Рейневан насилу розрізняв слова.

— Злочини проти суспільного порядку… Errores Hussitarum… Fides haeretica.. [131] Розпуста і святотатство… Crimen.[132] Слідством доведено…

— Здається, — сказав, стоячи на стременах, Урбан Горн, — що зараз тут будуть наочно підсумовувати наш дорожній диспут.

— До того йде, — сковтнув слину Рейневан. — Гей, люди! Кого будуть страчувати?

— Гаратиків, — пояснив, повертаючись, чоловік із зовнішністю жебрака. — Схопили гаратиків. Кажуть, гусів чи якось так…

— Не гусів, а гусонів, — виправив його інший, так само обдертий, і з таким же польським акцентом. — Палити їх будуть за святотатство. Бо гусакам святе причастя давали.

— Ет, темнота! — прокоментував з другого боку возу прочанин із нашитими на плащ мушлями[133]. — Нічого вони не знають!

— А ти знаєш?

— Знаю… Слава Ісусу Христу! — прочанин помітив тонзуру ксьондза Ґранцішека. — Єретики звуться гуситами, а береться це від їхнього пророка Гуса, а зовсім не від гусаків. Вони кажуть, гусити тобто, що чистилища нема зовсім, а причастя приймають обома способами, тобто sub utraque specie[134]. Тому-то й кажуть теж на них — утраквісти[135]…

— Не вчи нас, — перебив його Урбан Горн, — бо ми й так уже вчені. Цих трьох, питаю, за що палити будуть?

— А от цього я й не знаю. Я нетутешній.

— Он той, — поспішив роз'яснити якийсь тутешній, судячи з замазаного глиною фартуха, цегляр. — Той у ганебному ковпаку — чех, гуситський посланець, ксьондз-відступник. З Табора переодягненим примандрував, людей до бунту підбивав, церкви палити. Його впізнали його ж власні земляки, ті, що після дев'ятнадцятого року з Праги втекли. А той другий — Антоній Нельке, учитель парафіяльної школи, тутешній спільник чеха-єретика. Притулок йому давав і з ним гуситські писання поширював.

— А жінка?

— Ельжбета Ерліхова. Вона тут іншої води риба. При оказії. Чоловіка свого отруїла у змові з коханцем. Коханець утік, а якби не це, теж би на вогнище пішов.

— А нині вилізло шило з мішка, — втрутився худий тип у фетровому капелюсі, який щільно прилягав до черепа. — Це ж бо був другий її чоловік, Ерліхової тобто. Першого як пити дати теж отруїла, відьма.

— Може, отруїла, може, й не отруїла, бабка надвоє ворожила, — включилася в диспут гладка міщанка в гаптованому півкожушку. — Кажуть, той попередній на смерть упився. Швець був.

— Швець — не швець, отруїла вона його, мови нема, — припечатав худий. — Там і чари які-небудь мусили бути, раз уже вона під домініканський суд підпала…

— Якщо отруїла, то так їй і треба.

— Аякже!

— Ану цитьте, — крикнув, витягаючи шию, ксьондз Ґранцішек. — Ксьондзи вирок читають, а нічого не чути.

— А навіщо чути? — уїдливо запитав Урбан Горн. — І так усе відомо. Ті, котрі на багаттях, — це haeretici pessimi et notorii[136]. А Церква, яка воліє кров'ю руки не бруднити, передає покарання винних brachium saeculare, світській десниці.

— Та тихо ви, я ж казав!

— Ecclesia