Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

лишається союзом, а Україна — незалежною державою». Так само відповідальний за українське політичне виховання Михайло Волобуєв нарікав: Україна досі зазнає економічної експлуатації через застосування центром фіскальних методів, уживаних ще в царській Росії.

Проукраїнські настрої в КП(б)У підтримала група українських діячів — євреїв за національністю (Кулик, Ліфшиць, Гуревич і Равич-Черкаський). Останній критикував російських комуністів, які, на його погляд, «вважають, що Українська СРР і Комуністична партія України — це фіктивні поняття або просто гра в незалежність. У найліпшому разі вони (російські комуністи — Ред.) погоджуються, що в період боротьби проти націоналістичної Центральної Ради та Директорії компартія та радянський уряд повинні були прикраситися захисними національними кольорами й кольорами самостійності. Тепер же, коли радянський уряд на Україні міцно вкорінився, вони гадають, що роль Української СРР та КП України скінчилася».

На противагу таким заявам ортодоксально настроєні члени партії застерігали щодо «розкольницьких впливів» із боку «націоналістичних ухилів». А Сталін тим часом обрав середній курс — аж поки не придушив Бухаріна та його прихильників і поки боротьба проти селянства не постала на порядку денному як найнагальніша проблема.

У липні 1928 р. Кагановича, який у національному питанні принаймні виявляв відносну тактовність, відкликали до Москви. Сталін, на думку Бухаріна, «купив українців усуненням Кагановича з України». Сам Сталін згадував про вимоги українських діячів, щоб Кагановича замінили Гриньком або Чубарем, однак новим першим секретарем ЦК КП(б)У став поляк Станіслав Косіор, а Чубар обійняв посаду голови РНК.

Таким чином, центр ясно бачив, що українська партійна інтелігенція все ще не «вгамувалася», а місцева влада так і не спромоглася завоювати прихильність села (в 1926 р., за словами Затонського, українські селяни цуралися всіх пов'язаних із режимом, — навіть, скажімо, «сількорів»). Значною мірою з огляду на все це партія вирішила й надалі підтримувати в Україні комнезами, вже ліквідовані в інших місцях. У 1925 р. ці комітети були позбавлені більшої частини своїх функцій, але в 1927–1928 рр. знову одержали їх, ще й укупі із спеціальним повноваженням «виявляти надлишки хліба» (своєрідний передвісник методів тих недалеких уже часів, коли Сталін домігся абсолютної особистої влади й розпочав справжню війну проти селянства).

ЧАСТИНА II

Удар по селянству

5. Колізії 1928–1929 рр

На початку 1928 р. в СРСР вибухнула зернова криза — або, радніше, те, що під цим розуміло тогочасне керівництво. По суті ж це було не чим іншим, як тимчасовою втратою рівноваги на хлібному ринку. За допомогою нормальних заходів становище легко можна було виправити. Але знову ж таки притаманне комуністам недовір'я (або просто нерозуміння) до ринкової системи й наслідки некомпетентної політики цін викликали щось подібне до паніки.

Дошкуляли й реальні проблеми. Так, на початок 1928 р. експорт хліба фактично припинився. Напередодні першої світової війни половина зернової продукції надходила від поміщиків і «куркульських» господарств. Вони вирощували понад 71 % хліба на ринок та експорт. У 1927 р. селяни володіли 314 млн га угідь супроти 210 млн перед революцією, а кількість господарств зросла від 16 млн до 25 млн; селянин (не куркуль), який напередодні війни вирощував 50 % хліба і споживав 60 % своєї продукції, тепер відповідно вирощував 85 % і споживав 80 %. Перед державою стояла проблема: як одержати це зерно? Проблема дуже делікатна, бо, як заявив ветеран партії Г. Сокольников на XV з'їзді ВКП(б), «ми не повинні думати, що зернові запаси селян — це ознака якоїсь куркульської війни проти пролетарської економічної системи й що ми повинні розпочати кампанію, щоб забрати їх. Якщо ми це зробимо, це означатиме лише повернення до реквізицій».

Справі б могли зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, а також певна міра обачливості. Однак комуністам бракувало і першого, і другого. Згідно з одним із авторів, загалом прихильним до режиму, «політика радянського уряду, який кожного року робив ставку на те, що цьогорічний урожай буде добрий, була відверто нереалістичною» (цит. за Р. Девісом). Словом, «режим поняття не мав, куди він прямує; рішенням, що їх він ухвалював, бракувало чіткості, й вони лише підривали сільське господарство» (за М. Левіним). На XV з'їзді ВКП(б) теж говорилося про це. Так, Камінський засуджував «коливання та непевність у цінах сільськогосподарської продукції», а як приклад навів офіційно встановлені ціни на льон, котрі змінювалися п'ять разів протягом двох років.

Один із провідних західних дослідників висвітлюваної проблеми, нині покійний професор Є. Карч характеризував нездатність створити зерновий запас у врожайні роки як «недбалість, що межує з безглуздям», і додавав: коли через некомпетентність верхів і фіскальну політику в 1927–1929 р. спалахнула заготівельна криза, спроможність уряду адекватно відреагувати на неї фактично була паралізована «одночасною й майже неймовірною кризою в інформації». Насправді ж, на думку Карча, «побоювання, які тоді існували щодо здатності радянського селянина постачати ринок своєю продукцією… були абсолютно безпідставними», адже, за підрахунками, в 1927–1929 рр. досить було лише дотувати 131,5 млн крб для підвищення цін на хліб, і ринок швидко б стабілізувався.

Більше того: як було потім з'ясовано — й мовчазно підтверджено радянськими економістами, — Сталін при обговоренні хлібної проблеми оперував невірогідними цифрами (радянській статистиці взагалі притаманні великі розбіжності у відомостях про врожай навіть одного якогось конкретного року). Некомпетентні й погано інформовані помічники генсека подали йому значно занижені дані щодо справжньої кількості зерна, виставленого на продаж у 1926–1927 рр. (Сталін говорив про 10,3 млн т, а в дійсності було 16,2 млн). По суті, протягом усього висвітлюваного нами періоду — під час реальних та уявних криз — радянський уряд покладався на цифри, такі ж ненадійні, як і ті, що їх він сам передбачав або «планував». Це й не дивно, адже, як писав А. Большаков у праці «Деревня 1917–1921 гг.» (М., 1927), місцеві урядовці, приголомшені неймовірною кількістю зпущених «згори» різноманітних «форм» та «анкет», щиро визнавали: «Ми не можемо зрозуміти й половини запитань. Ми просто пишемо перше, що приходить нам у голову…» Зі свого боку, як зауважує Левін, Центральне статистичне управління, Державна планова комісія (Держплан), Наркомат інспекції і статистичні відділи кооперативного руху «подавали дуже різні цифри, що стосувалися цих проблем, — іноді у справах винятково важливих, наприклад, щодо заготівель, орних площ або п'ятирічних планів».

Сталін помилково твердив, що обсяг товарного зерна в СРСР становить тепер лише половину обсягу, виробленого напередодні першої світової війни, хоч валове виробництво хліба вже досягло довоєнного рівня. Тут, багатозначно додав генсек (і це було ухилом «вліво» навіть порівняно з тією винятково жорсткою лінією, яку він збирався здійснювати на практиці), завинив головним чином «куркуль»; отже, розв'язка становища має полягати в переході від одноосібного