Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

з інших господарств.

— Будь ласка!

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на центральному дворі радгоспу зібралася юрба робітників. Хоч усі вже звикли до дивних наслідків роботи з генератором, але це видовище вразило їх. Данило Якович здивовано спинився й сказав:

— Ну, знаєш, це той… справді, ніколи не бачив такого!

Посеред двору бігала невелика квочка. Вона стурбовано й перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат. Збентежена квочка хвилювалася, намагаючись захистити своїх дітей! Вона широко розставляла крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки. Проте курчата вперто не бажали ховатися під крилами матері. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило. Курчата були дуже великі.

Ось одне з них все-таки спробувало засунути голову під гостинно розпущене крило, та крило накрило саму тільки голову. Курчаті це не сподобалось, і воно побігло далі, залишивши стривожену квочку. Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні! Та звідки ж вони взялися такі?..

Олд-Бой скромно зауважив:

— Як і слід було сподіватися, від опромінених яєць. Заждіть, Даниле Яковичу, ось коли вони підростуть, тоді побачите!

— Ніби якоїсь невідомої породи, — дивувався директор.

Справді, курчата сміливо бігали по двору, здорові, такі ж завбільшки, як і їхня мати. Одне курча підбігло до Данила Яковича і дзьобнуло в чобіт. На чорній шкірі позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Даниле Яковичу, воно чобіт проб’є!

Директор одсмикнув ногу й ніяково усміхнувся:

— Гм… так, так… добряче клюнуло, ніби вдарило… Слухай, Ганно, забери їх куди-небудь. Я в чоботях, а от коли вони дзьобнуть когось у босу ногу, то може бути неприємність. Їй-бо, так вони незабаром, як ти кажеш, Петре, і на справжніх страховищ перетворяться.

Через кілька хвилин він гукнув:

— Ганно! А це що таке?

Вздовж двору поважно й гордовито йшла курка. Вона була така велика, що привертала до себе загальну увагу. І Данило Якович, і Ганна, і Петро, не кажучи вже про робітників, майже перелякано дивилися туди, звідки поважно посувалася курка. За неї через кожні два-три метри рівною лінією лежали білі яйця!

— Хто це розклав яйця?.. — почав сердито Данило Якович, але одразу замовк.

Курка спинилася, якось крутнула хвостом, і позад неї на землі опинилося яйце. Курка озирнулася, подивилась на яйця і рушила далі.

Данило Якович закашлявся, не знаючи, як реагувати на таке незвичайне видовище. Він глянув на щойно знесене яйце, перевів погляд на не менш здивовану Ганну, на Петра, що безпорадно розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти, самі бачите!.. За десять кроків курка спинилася знову. Знесла ще одне яйце і по тому зникла за рогом будинку. Ніхто не наважувався торкнутися яєць… Здавалося, що все це дивний, незрозумілий сон. Але докази — великі білі яйця — лежали на землі…

Першою опам’яталася Ганна. Вона схопила кошика й почала збирати несподіваний урожай яєць. Данило Якович потер собі носа, що означало в нього найвищу знервованість, і запитав Ганну:

— Слухай, куряча начальнице… що ж, у тебе всі курки на кулемети обернуться? Мабуть, теж опромінені?

Ганна не встигла відповісти. Веселий Петро відповів за неї:

— Безумовно, опромінені, Даниле Яковичу. Хіба ж могло бути інакше? Курки насамперед обернуться не на кулемети, а на яйцемети…

— Як? — спитав директор.

— На яйцемети, кажу. Хіба це так погано?

— А що ж тут доброго? — розсердився Данило Якович. — Це ж не машина, а курка, розумієш? Ось вона знесе ще кілька яєць — і край. Адже вона виснажиться. Тобі це не ясно?

Олд-Бой підніс палець.

— По-перше, я вважаю, що тут немає нічого страшного. Але справа набагато складніша.

— Ну, ну, кажи!

— Це вже по-друге. Ми ж не тільки опроміненням підвищили несучість курки. Ми активізували весь її організм. Отже, вона більш їстиме, більше питиме. Розумієте, Даниле Яковичу?

— От я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде, запевняю вас. Як машина, курка потребуватиме більше палива, тобто, їжі. І все. Це звичайний розрахунок. А господарству корисніше. Навіть коли ми припустимо, що курка житиме не так довго, як звичайно — але це тільки припущення, поки що нічим не обгрунтоване! — то й тоді це не страшно. За свій короткий вік вона дасть вам більше користі. Але все це ми ще перевіримо. Так, Ганночко?

Ганна, збираючи яйця, подарувала Петрові чарівну усмішку.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципово нове, таке, що грунтовно відрізнялося від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив зачекати, тим більше, що саме так радив йому шановний Іван Петрович Антохін. А той напевно мав рацію.

А Олд-Бой, щось порадивши Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже четвертий день він майже не виходив з неї. Петро Микитович напружено робив якісь розрахунки. На всі запитання відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І тільки одного разу ввечері, коли всі прийшли до радгоспівського клубу подивитися цікаву телепередачу з міста, Олд-Бой, неуважно дивлячись на екран телевізора і думаючи, очевидно, про щось інше, тихо сказав Сашкові:

— Взагалі це, звісно, виходить непогано… Але я прагну іншого, май дір френд, мій любий друже.

— А чого ж ти прагнеш? — так само тихо спитав Сашко.

— Е, не можу я поки що розповідати! Але вже як зроблю, тоді побачиш!

Він змовк, а Сашко навіть розсердився.

— І навіщо такі таємниці, Олд-Бой? Чи не краще сказати, над чим ти весь час працюєш? Хочеш, щоб кури ще швидше неслися? Так Ганна, не кажучи вже про директора, і цим задоволена.

— Недотепно, — огризнувся Петро. — Що у вас усіх за звичка — говорити дурниці? Задоволена Ганна чи директор — це ще не все. Ех, ти! Хочу тобі сказати…

— Що?

— Ти, Сашко, забув, що я все-таки за фахом — електротехнік. Дослідження в радгоспі, звісно, дуже цікава річ. Але…

— Що але?

Петро знову замовк і не сказав більше нічого, крім:

— Почекай — побачиш!

Найщасливішою людиною серед усіх, хто мав справу з новим генератором, був, безумовно, старий Андрій Антонович. Насамперед, він скинув знамениту хутряну шапку і тепер пишався своїм чубом. Та й справді, йому було чим пишатися!

Люка весело сказала старому:

— Тільки зачіски й не вистачає, Андрію Антоновичу! Давайте я вам зроблю. Їй-бо, всі дівчата закохаються в таку шевелюру!

Андрій Антонович мовчки усміхався. У нього з’явилися інші знайомі й приятелі.

Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь чоловік