Читати книгу - "Кобзар"

Та й стала співати; Поплакала стара мати Та й стала ридати. І молилась, і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти! Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла. То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась. І день і ніч дивилася Та й стала питати: «Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?..» Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче, Одуріла!.. і цеглину Муштрук, то лає, То годує, як дитину, Й сином називає, І нищечком тихесенько Крізь сльози співає:

«Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли, Полетіли москалі. Сірі гуси в ірій, ірій По чотири, по чотири Полетіли - гел-гел! - На могилі орел, На могилі серед ночі У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках, Черепки збирала, Примовляла, що синові Гостинця ховала. А уночі розхристана І простоволоса Селом ходить - то співає, То страшно голосить. Люди лаяли… бо, бачте, Спать їм не давала Та кропиву під їх тином І бур'ян топтала. Діти бігали з паліччям Удень за вдовою По улицях та, сміючись… Дражнили Совою.

6 мая 1844, СПБ

Дівичії ночі

Висушили карі очі Дівичії ночі. «Черниця Мар'яна»

Розплелася густа коса Аж до пояса, Розкрилися перси-гори, Хвилі серед моря; Засіяли карі очі, Зорі серед ночі, Білі руки простяглися - Так би й обвилися Кругом стану. І в подушку Холодну впилися, Та й заклякли, та й замерли, З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса, Очі голубині, Стан мій гнучий… коли нема Вірної дружини, Немає з ким полюбитись, Серцем поділитись… Серце моє! серце моє! Тяжко тобі битись Одинокому. З ким жити, З ким, світе лукавий, Скажи мені… Нащо мені Тая слава… слава. Я любить, я жити хочу Серцем, не красою! А мені ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають. А того й не знають, Що я в серці заховала… Нехай нарікають, Гріх їм буде… Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. Бо я вдень не одинока - З полем розмовляю, Розмовляю і недолю В полі забуваю, А вночі…» - та й оніміла, Сльози полилися… Білі руки простяглися, В подушку впилися.

18 мая 1844, СПБ

Сон

Комедія

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає,- Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки,- І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; «Нехай,- каже,- Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці. Схаменіться: Усі на сім світі - І царята і старчата - Адамові діти. І той… і той… а що ж то я?! Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую, І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у раї, Усюди божа благодать - І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився - Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею: «Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане; Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує… І все то те… Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь,- у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? очі! очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка, попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті