Читати книгу - "Люди в гніздах"

«Партита».

9:20 Из цикла «Выдающиеся музыканты».

10:00 Концерт М. Ростроповича и камерного оркестра под управлением Р. Баршая.

10:30 Поет Государственный хор радио и телевидения Литовской ССР.

11:00 Фантазии на темы оперетт.

11:30 Концерт Рихарда Верро.

21:00 «Музыканты улыбаются».

21:15 Играют Михаил Толпыго и Галина Егиазарова. В программе произведения В. Крюкова.

21:30 Литературная композиция «Дороги к солнцу».

22:00 Н. Римский-Корсаков. Волшебная опера-балет «Млада».

Четверг, 7 января

9:00 Музыкальная передача «Композитор У. Гаджибеков»

10:00 Концерт «Мастера искусств — исполнители народных песен»

10:30 Говорит Бухарест!

11:00 Из цикла «Сегодня с вами»

11:20 Легкая зарубежная музыка.

21:00 Из истории гитары.

21:30 Спектакль театра «Современник». «Обыкновенная история» по роману И. А. Гончарова.

22:00 М. Зив. Монтаж оперетты «Настоящий мужчина».

2) Довідка. Видана громадянину УСТИМЕНКУ Ростиславу Олександровичу, 1906 року народження в тому, що його злочин, за який його було засуджено військовим трибуналом 29 липня 1945 року за ст. 54-1а КК УРСР із санкцією ст. 2 Наказу Президіуму Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року терміном на п’ятнадцять років каторжних робіт із позбавленням громадянських прав на п’ять років, підпадає під Наказ Президіуму Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної Війни 1941-45 рр». На підставі цього Наказу громадянин УСТИМЕНКО Ростислав Олександрович вважається таким, що не має судимості, та не позбавленим громадянських прав.

3) Фотографія на цій довідці, на якій у Ростислава — радісний світлий погляд і гітлерівські вуса. Щоб одразу було видно — колаборант.

4) І нарешті виписки з більшості нескінченних місць роботи для отримання пенсії. А серед них —

Довідка. 19/ІХ.33. Дана тов. Устименку Р. О. в тому, що він працював у ДНІПРОЕНЕРГО на посаді виконроба на будівництві будинку Дніпроенерго з 8/ІІІ.33 по 3/VII.33 та був звільнений з посади за самовільне впровадження 7-годинного робочого дня.

Уже в Харкові Ростислав додав до цих скарбів іще один — здоровенну книжку «Архітектура Української РСР».

— Валю, можна я в тебе поживу ще пару тижнів, поки не набридну?

— Та живи-живи.

— А через пару тижнів уже хай набридну. Бо якраз знайшов наче кімнату на Холодній Горі. М-м, дякую, хороші грибочки, але знала б ти, які грибочки їв я у Франції! От на Холодній Горі я такі приготую і тебе у гості запрошу. Надовго, поки не набриднеш!

— Усе в порядку, Ростя, живи, скільки треба. Тільки чемоданище своє не забудь забрати з собою.

Годі й казати, що саме валізу він і забув. Назавжди. І ось уже «Архітектура Української РСР» розсипається та розлазиться, гине, ну, точно як архітектура Української РСР, тож ми з батьком беремося її врятувати та зробити нову обкладинку. Точніше, робить він, а я більше дивлюся.

[1991 р.]

— Па, давай і я щось зроблю?

Батько дві секунди оцінює рівень моєї палітурної кваліфікації та оголошує завдання.

— Ну, намаж оце клеєм.

Частину клею потім, правда, доводиться зчищати, але я все одно пишаюсь участю в процесі. Та мій зоряний час настає трохи пізніше, коли палітурка технічно вже готова. Я дістаю червоний і синій фломастери та сідаю за оформлення. Це не перша моя книжка. Вже був і котячий паспорт на прізвище Мурмуренко, і книжка про давній світ із акварельною плямою на обкладинці, яка мала означати фортечну браму. Назву я досить швидко замальовую через трафарет. Потім, висолопивши язика, малюю нагорі умовну псевдокласицистичну будівлю, трохи подібну до Верховної Ради. Трохиподібність підкреслюється прапором. Від парламенту вниз звисає дулькою прикраса, а з неї розходиться кілька променів. Далі під назвою книги я вирішую дати народний орнамент. З огляду на те, що видання це — хрущовських часів, мій дитячий дизайнерський хід можна вважати ознакою підсвідомого чуття стилю. Але під впливом жорсткої профанної реальності, під впливом кривих рухів і потреби виправляти їхні наслідки орнамент поступово перетворюється на дико зафарбований синій прямокутник. Нагорі цього одоробла трохи вгадуються лінії візерунка. Насамкінець я помилково малюю через трафарет дату створення книги і обкладинки та виправляю їх просто від руки. Концептуальний дизайн готовий. Добре бути художником! І шкода, що тоді я ще не бачив Ростиславового фото з гітлерівськими вусами.

ЧАСТИНА ВОСЬМА,
в якій здається, що всі загадки розкриваються
Чорне порося

#Бутирські #Крамаренки #Устименки #Галиченки #Коцареви

1

 СРСР, УРСР, м. Харків

[1960 р.]

Валя рішуче накреслила прямий кут і вийшла на Полтавську вулицю біля колишньої підпільної синагоги. Очі її були підкреслені злістю, а подумки вона скандалила зі співробітниками. Серед них, як фантик перед котячою мордочкою, метлялися згадки про її прізвище та про її батька. Ці згадки невтомно смикали за мотузки ті, хто вже п’ятнадцять років як повернулися з евакуації, але й дотепер щоразу змушували Валю вживати чимало образливих етнонімів. Ну, як тоді, в тридцять якомусь, на практиці в Підмосков’ї, в Дульово, коли їй на ногу в автобусі наступив росіянин і вона закричала: «Всі ви, кацапи, хамлюги такі!».

Через постарілу хвіртку Валя зайшла до двору. Там її донька, мала Наталка, била дрином чоловіка в масці чорта. Валя ввійшла додому, пройшла сіни та сіла за стіл у кімнаті.

Дістала з сумки трудову книжку

кольору вечірнього асфальту.

                            Подивилася. Зціпила зуби.

І почала її розривати.

                Навпіл. Посередині. Обережненько,

як у школі, коли треба

            з подвійного аркуша зробити одинарні.